„Трансформаційний” Самміт НАТО в Празі став, свого роду, стартовим майданчиком для побудови нового трансатлантичного співтовариства. Політики найвищого рівня чітко усвідомили ще в чеській столиці, що природа Північно-Атлантичного Альянсу часів „холодної війни” повинна змінитися принциповим чином. В противному випадку, Альянс, „затиснутий” у своїх традиційних рамках, погрожував перетворитися в структуру „застиглого велетня”, який роздирається складними внутрішніми та зовнішніми геостратегічними процесами.

Ні для кого вже не є секретом, що після падіння Берлінської стіни інтерес США до НАТО став слабнути в прогресуючому режимі. Зараз після Стамбульського Самміту, коли глибокі тріщини Альянсу, які були викликані подіями в Іраку, вдалося підлікувати, стало очевидним, що зосередженість Сполучених Штатів на внутрішніх трансформаціях, багато в чому, визначило ту ступінь неспівпадіння, яка стала принциповою. Саме період 90-х став періодом початку прогресуючого відставання європейського континенту і в, першу чергу, країн Європейського Союзу в області стратегічних військових доктрин та відповідних засобів озброєння.

Політика європейської безпеки – розвиток

Ембріонально „стратегічне мислення” Європейського Союзу в області безпеки та оборони народилося на зустрічі лідерів Великобританії, Німеччини та Франції в Сент-Мало в 1999 році, яка послужила стимулом до проголошення Європейської політики в області оборони та безпеки (ESDP), як свого роду автономної сфери більш широкої  Загальної зовнішньої політики та політики безпеки (CFSP) Європейського Союзу, який тоді налічував ще 15 країн.

На наступному Самміті в Хельсінкі, вперше в історії ЄС, були сформульовані конкретні цілі та завдання в сфері безпеки та оборони, в першу чергу, що визначають перспективи розвитку засобів озброєння – так звані „Передові цілі Хельсінки”. Доля реалізації цих цілей доволі сумна. Простіше кажучи – фактично провальна. І в цьому контексті, „шоколадний самміт” четвірки в березні 2003 року (Франція, Німеччина, Бельгія та Люксембург), оголосивши мету створення автономного штабу оперативного планування ЄС в передмісті Брюсселю – Тервюрені, справляв гнітюче враження. Як з військово-організаційної, так і з політичної точок зору. Тервюрен – як „ніж в рані трансатлантичних відносин” – був особливо критичним на тлі військових подій в Іраку, розширення НАТО та ЄС, операції міжнародних сил під керівництвом Альянсу в Афганістані.

Політичні зусилля по подоланню вкрай глибоких протиріч, як всередині НАТО, так і ЄС, були безпрецедентні, особливо на фоні вкрай складних дебатів навколо Конституційного Договору Європейського Союзу, в якому передбачалося створення повністю автономних структур та механізмів оборони та безпеки. В цьому контексті, зусилля „про-атлантично” налаштованих європейців, як і „про-європейськи” налаштованих американців, виявилися вирішальними. Навіть, враховуючи реальне практичне втілення угоди між НАТО та ЄС „Берлін плюс”, на основі якої була успішно виконана перша автономна операція Європейського Союзу в Македонії – „Конкордія”. Чого не можна було сказати про іншу операцію ЄС – „Артеміс” в Демократичній Республіці Конго, де французькі військовослужбовці, розраховуючи виключно на власні сили, тільки завдяки доброзичливому збігу обставин, змогли відносно успішно закінчити свою місію.

Схвалення „Європейської Стратегії Безпеки”, що була підготовлена в дуже обмежений термін, і яка стала свого роду „Конституцією безпеки ЄС”, стало ще одним важливим етапом в суттєвому зближенні позицій НАТО та ЄС.

Символічним таке зближення стало під час майже одночасного розширення двох організацій, після чого дев’ятнадцять країн Північно-Атлантичного Альянсу одночасно вже є членами Європейського Союзу. В цих політичних умовах членства, що переважно перекривається, природньою може виглядати лише перспектива узгоджених тактичних та стратегічних дій. Гасло Стамбульського Самміту „Проектуючи стабільність”, багато в чому, і передбачає стабільність в нинішніх та майбутніх відносинах між НАТО та ЄС.

Обов’язки та зобов’язання – передумова успішності

Розглядаючи результати Самміту в Стамбулі з відстані двомісячної давнини, стає все більш очевидним, що саме відносини НАТО та ЄС самим безпосереднім чином впливають на всі інші питання, що були включені в порядок денний: розвиток ситуації в Афганістані та Іраку, програма „Партнерство заради миру”, запропоновані заходи щодо боротьби з тероризмом, „Середземноморський діалог”, подальша трансформація та розвиток командних структур та засобів озброєння, в тому числі й фінансування операцій Альянсу.

Чи можна вести мову, що після рішень Стамбульського Самміту, європейський континент потрапляє на периферію інтересів Північно-Атлантичного Альянсу? Мабуть з точки зору „старих європейців”, відповідь буде стверджуючою. З боку нових членів як НАТО, так і ЄС, таке ствердження не виглядає доказовим, враховуючи скоріше перспективне розміщення на іх території баз Альянсу. З точки зору США, відповідь може здатися двозначною. Так як й серйозність стверджень про те, що в Іраку все вже можна було скінчити, маючи на увазі опір, в першу чергу, з боку фундаменталістів з релігіозних общин.

Але, з головним висновком щодо „після-Стамбульського НАТО” не погодитися не можна. Більше того, цей висновок був зроблений Постіним представником США в Північно-Атлантичному Альянсі Ніколасом Бернсом за тиждень до відкриття Самміту під час виступу на конференції „Напередодні Стамбулу: чи зможе НАТО стати мотором реформ”, яка була організована New Defence Agenda: «Альянс з політикою самозахисту, спрямованою в перспективу, представляє фундаментальний стратегічний зсув. При цьому, „центр гравітації”» зсунувся в східному напрямку, коли 40% країн-членів були екс-комуністичними державами”.

Враховуючи нову стратегію своїх дій та розвитку, НАТО, природним буде намагатися розширити „зону партнерства”, включаючи Кавказький регіон, Росію, Україну та Ширший Близький Схід.

Стамбульський Самміт, визнаючи своїм пріоритетом №1 Афганістан, практичними діями розширює свою „зону присутності” в країні. Створені нові 5 реконструкційних команд, що будуть розміщені в північних регіонах країни для підтримки зусиль центральної влади. Більше того, очікується розширення „зони присутності” НАТО в західній частині країни. Але, саме успіх дій в Афганістані й став наявним індикатором тієї диспропорції, що  розширюється, в процесах військової трансформації між США та союзниками по блоку, з одного боку, та між НАТО та Європейським Союзом, з іншого. Маскувати ці диспропорції на фоні операцій навіть середнього ступеню інтенсивності політично невитриманою риторикою ставало безперспективним. Незадоволення, що довго визрівало та часто-густо прикривалося політичними трюками, стало досягненням не занадто поінформованої громадськості.

Принципово, одна з основних умов успішності Північно-Атлантичного Альянсу – співпадіння обов’язків та мілітаристських зобов’язань – було вже давно порушено. При цьому, процеси військової трансформації та планування опинилися під серйозною загрозою зриву. Навіть зобов’язання Празького Самміту щодо виділення необхідних фінансових засобів виявилися невиконаними, за виключенням створення літаків, які базуються на авіаносцях. Виконання НАТО всього комплексу завдань без адекватного реформування військових сил та наявності сучасних засобів виявляється все більш проблематичним. Празький Самміт, як відомо, визначив основні напрямки трансформації, що виявилися реалізованими:
- створення сил швидкого реагування НАТО;
- створення засобів та підрозділів хімічного, біологічного, радіологічного та ядерного захисту;
- оптимізація командних структур;
- створення штабу трансформації Альянсу в Норфолку, штат Вірджинія, США;
- придбання нових технологій та озброєння.

Але, саме останній пункт виявився невиконаним цілою низкою країн, що викликало на Самміті в Стамбулі жорстку і відверту розмову. Тільки лише Франція, Великобританія, Польща, балтійські держави, Румунія, Болгарія, Норвегія і США виконують свої обов’язки щодо трансформації власних збройних сил, виділяючи при цьому відповідне фінансування. Всі інші члени Альянсу витрачають на цілі національної оборони менше 2% ВНП з тенденцією подальшого скорочення цього показника в деяких державах.

При цьому, тільки 5% військовослужбовців НАТО здатні вести дії за межами національних кордонів. При цьому, беззаперечний лідер Альянсу США планують вже в наступному 2005 році витратити на оборону 417 млрд. долларів, в той самий час як всі інші члени разом будуть витрачати менше половини зазначеної суми. Згідно твердження Ніколаса Бернса „існує потенційний ризик перетворення НАТО в свого роду „двох-швидкісний Альянс”. Такий ризик, у випадку збереження існуючих тенденцій, може  мати вкрай несприятливі політичні наслідки.

Інерційність європейських членів Альянсу, що викликає все більш серйозні та справедливі нарікання з боку Вашингтону, повинна бути подолана найближчим часом. Поза сумнівом, рівень політичної волі урядів повинен бути відповідно високим, враховуючи всі внутрішні протиріччя. Так як і ефективні, стимулюючі дії на рівні інститутів Європейського Союзу. В цьому контексті, свого роду „лакмусом” реальних трансформаційних процесів в країнах ЄС, які є членами НАТО, може стати діяльність Європейського Агентства Оззброєнь, яка буде розгортатися на фоні закритості європейських ринків в цій галузі, що призводить до відставання в трансформації оборонного сектору та перешкоджає придбанню необхідних засобів.

Стамбульський Самміт визначив два ключових напрямки:
1) збільшення витрат на оборону;
2) переорієнтація оборонних засобів для покращення мобільності військових сил і розвитку та придбання сучасних засобів озброєння. Необхідно враховувати, що в 10 країнах НАТО, переважна частина з яких є членами Європейського Союзу, 60% оборонних витрат спрямовується на оплату праці персоналу.

Успішність іх реалізації буде свідчити про політичну відповідальність та адекватність політичної поведінки, а не про бажання вести теоретичні розміркування про шкідливість „однополярності ” геополітичного облаштування.

Передові цілі 2010

Навіть „автономна оборонна філософія”, суперечлива та політично тупікова, деяких країн ЄС вимагає відповідного матеріального наповнення, особливо на фоні початку реалізації Європейської Стратегії Безпеки.

При цьому, процеси в ЄС та НАТО, що розвиваються паралельно, виконання „Передових цілей Хельсінки” (ПЦХ) та „Празьких зобов’язань відносно засобів», з одного боку, є конкуруючими, з другого-взаємодоповнюючими. Так як і створення „ударних груп” ЄС та Сил Швидкого Реагування НАТО.

Визнаний провал концепції „Петербергських завдань” самим негативним чином відобразився на досягненні ПЦХ. Як відомо, „Передові цілі Хельсінкі”, які були сформульовані в 1999 році, стали початковим етапом розвитку відповідних засобів для ефективної реалізації ESDP на період до 2003 року. Зокрема, передбачалося створення сил швидкого реагування ЄС чисельністю до 60 тис. чоловік, спроможними розгортатися на протязі двох місяців та знаходитися в боєздатному стані на період до 1 року. Але, наприкінці 2002 року процес розвитку оборонних можливостей серйозно загальмувався. Ресурси, що складали приблизно 160 млрд. євро, скерувалися на підтримку, в основному, неефективних військових структур та можливостей. Самміт ЄС, який відбувся в червні 2003 року в Салоніках, визнав невиконання „Петерсбергських завдань” за всім спектром критеріїв.

Фактично визнав невдачу виконання ПЦХ, міністри закордонних справ країн ЄС на засіданні 14 червня 2004 року прийняли нову програму – „Передові цілі 2010” (ПЦ2010), яка стає продовженням ПЦХ. Зокрема, було вказано: „Країни-члени ЄС зобов’язалися до 2010 року бути готовими до проведення швидких та рішучих операцій з повного спектру завдань управління кризами, визначеними в Договорі про Європейський Союз”. До числа таких операцій були віднесені гуманітарні місії, операції по підтримці миру, завдання миротворчих операцій. Також передбачені спільні операції по розброєнню, підтримка третіх країн в боротьбі з тероризмом та реформуванні сектору безпеки.

На погляд багатьох аналітиків термін „спільні операції по розброєнню” є одним з найбільш суперечливих в ПЦ2010, який може передбачати операції від забезпечення особистої безпеки інспекторів ООН до повномасштабної інтервенції.

Вирішальним фактором успішності виконання ПЦ2010 в процесі оборонного планування повинні стати взаємосумісність, здатність до швидкого розгортання та взаємопідтримка. Дані фактори повинні бути ключовими під час досягнення наступних завдань:

· створення на протязі другої половини нинішнього року військово-цивільної структури в рамках Військового Штабу ЄС;
· розвиток на протязі 2004 року діяльності Європейського Оборонного Озброєнь;
· створення до 2007 року „ударних груп” ЄС;
· придбання транспортних літаків та літаків іх супроводу до 2008 року.

Успішність виконання „Передових цілей 2010”, поза сумнівом, зможе доповнити та розвинути стратегічне партнерство між ЄС та НАТО при бажаному розподілі обов’язків. Провал може мати наслідки, в яких європейці повинні будуть звинувачувати лише самих себе.