Багато політиків, аналітиків та експертів, чомусь, називають президентські вибори в США та Україні головними політичними подіями 2004 року. Вельми наївна позиція. Поза всіляким сумнівом, нескінчена черга президентських та парламентських виборів нинішнього року дійсно вражає. Від виборів в Індії, через вибори в Іспанії (на тлі трагичних подій в Мадриді), вибори без вибору в Росії, що відкрили легальні шлюзи до майже необмеженего авторитаризму, до майже одночасних президентських виборів у Сполучених Штатах та Україні.

Не будемо себе тішити ілюзіями. При всій повазі до України, вирішальною політичною подією 2004 року, року знакового в багатьох відношеннях, стануть саме президентські вибори 2004 року в Сполучених Штатах Америки. А вибори на Україні мають, насамперед, національне, максимум – регіональне значення. І сам перебіг виборчої кампанії, і програми кандидатів, і дрібні та підлі інтриги – все це, по-великому рахунку, прикро.

Напередодні вирішального голосування в Сенаті США з питання допомоги нікарагуанським контрас, навесні 1985 року до Маніли відправилися два конгресмени від демократичної партії Джон Керрі та Том Харкін. Х’юдж Х’юїт, політичний оглядач ”The Weekly Standard”, нещодавно інформував про ту поїздку наступне: «Пара відправилася в поїздку після проведення прес-конференції на якій була озвучена доповідь, що містила дюжину гіпотетично неправдивих фактів, що адміністрація Рейгана надала Конгресу та 15 підозр в порушенні закону (доповідь була підготовлена Інститутом політичних досліджень – організацією відверто лівих політичних поглядів)». Керрі та Харкін повернулися з трьома аркушами «мирних пропозицій» від Ортеги.

Тодішній Державний секретар США Шульц був у гніві. «Поза сумнівом, це не є протизаконним для громадян призначати самих себе в якості переговорщиків від імені Сполучених Штатів. Члени Конгресу мають повне право здійснювати поїздки до Нікарагуа для ознайомлення з ситуацією. Але, ми не можемо проводити успішну політику, коли вони здійснюють такі вояжі та пишуть в листах «Дорогий Команданте» з метою вести переговори в якості самопризначених емісарів з комуністичним режимом».

«The Los Angeles Times» писала, що „гнів був навіть серед сучасно мислячих членів Демократичної партії, які скаржилися в приватному порядку, що поїздка Керрі та Харкіна дає право розглядати їх партію як просандиністську”.

Але, основна мета поїздки Керрі до Нікарагуа виявилася трохи пізніше. На фронтальній сторінці „The Washington Post” був розміщений його портрет з красномовними цитатами: „Погляньте на це. Це нагадує мені В’єтнам. Ті ж осокори, ті ж лінії дерев... В усіх наших розмовах ми не знайшли ентузіазму, навіть серед тих, хто підтримує контрас, вести цю війну”.

Але, війна з корупційним комуністичним режимом братів Ортега була продовжена. В лютому 1990 року Віолетта Барріоз Чаморра з Національного Опозиційного Союзу виграла вибори. Спроби сандиністів повернутися до влади в 1996 та 2002 роках завершилися поразками.

Комуністи на чолі із сталіністом Хо Ші Міном могли програти у В’єтнамі. Керрі воював там. Але, його заклики припинити війну після повернення в США жорстоко зіпсували його репутацію. Під час роботи  Конвенту демократів наприкінці липня сотні ветеранів в’єтнамської війни на вулицях Бостону відверто висказалися про Керрі.

А Джон Керрі проголошував свою доктрину. Доктрину, що звернута в минуле. Один із ведучих світових аналітиків Роберт Кеген на сторінках „The Washington Post” зазначав: „Доктрина Керрі, виголошена в четвер (29 липня), перед усе, була доктриною, що знаходиться в фаворі антивоєнного руху і основної течії Демократичної партії після невдачі у В’єтнамі. Адвокати цієї доктрини не пропонують „повернення” до якогось міфичного американського минулого. Їхня мета – це скорочення американської могутності та впливу в усьому світі...Вони хочуть позбавити Америку цих „гріхів”. Вони не мають жодних сумнівів у тому, що іх погляд на Америку є патріотичним”.

Філософія доктрини Керрі помилкова й доволі небезпечна. Вона не стимулює та не дає відповіді на виклики сучасності. Вона може привабити тільки тих, хто мріє про утопічну багатополярність. Військова могутність США настільки велика, що країна, на думку авторитетних дослідників, може одночасно вести декілька мілітаристських операцій високого ступеню інтенсивності. Автори ідеї багатополярності, знаходячись на території європейського контитенету та черпаючи свої ідеї з голлістських підходів облаштування світопорядку, хочуть створити свій власний полюс, як  у відверту протилежність Сполученим Штатам. На противагу, а не в доповнення та партнерство, не кажучи вже про союзництво.

Скоріш за все „доктрина Керрі” буде сприяти таким політичним тенденціям на європейському континенті. Самміт лідерів Іспанії, Франції та Великобританії 13 вересня в Мадриді, мабуть, може мати наслідки набагато серйозніші порівяно з сумно відомим „шоколадним саммітом європейської четвірки” 29 квітня 2003 року. Рішення мадридського самміту ще  більшою мірою ставить під запитання успішність ратифікації Конституційного Договору ЄС. Невже це виклик так званої „старої Європи”, чиє благополуччя та безпека гарантувалися саме присутністю США на європейському континенті. Невже Керрі та його команда цього не розуміють? Можливо, що ні.
Видаються наївними, а можливо, нерозсудливими теоретичні твердження лібералів, соціалістів, „ліваків”, анархістів про необхідність знищення однополярного облаштування світу, немовби такого, що веде до деградації та гіперболізованого правління єдиної наддержави. Як, немовби, американці за власної злої волі створили свою колосальну перевагу і, в першу чергу, в галузі сучасних засобів озброєння. Немовби вже протягом багатьох років, спочатку в умовах секретності, а зараз, майже у відкритому режимі, американський уряд на багаточисельних засіданнях та саммітах НАТО просто закликав європейські країни до проектування та розвитку сучасних, перспективних засобів ведення війни. У відповідь багато країн ЄС не тільки збільшили, але, як Німеччина, пішли навіть на скорочення бюджетних асигнувань на оборону. Розрив став практично недосяжним, що веде до подальшого політичного відчуження. Ідеї „різношвидкісного НАТО” стають все більш наполегливими. А „коаліції, які засновані на бажанні” вже є реальністю.

Оголошена президентом Бушем передислокація військових підрозділів США, які розміщені в Європі, може стимулювати європейців, як членів НАТО, так і членів ЄС, що не входять до Альянсу, а також країни, які не належать до жодної з цих організацій.

Виступаючи 19 серпня перед ветеранами військових дій за межами США, Джордж Буш оголосив про намір змінити конфігурацію американської військової присутності в Південній Кореї та Європі. Через день сенатор Керрі, виступаючи перед тією ж аудиторією, жорстко критикував рішення Президента Сполучених Штатів: „Вочевидь, це є шкідливий сигнал”.

Але, виступаючи 1 серпня в ефірі АВС та відповідаючи на питання „чи обіцяєте Ви, що американські солдати будуть вдома по завершенню його першого терміну?”, Керрі відповів: „Я проведу значне, величезне скорочення військовослужбовців... Я гадаю, ми зможемо значно змінити розміщення військовослужбовців по всьому світу. На Корейському півострові, можливо. В Європі, можливо. Для нас відкриті великі можливості”. Це позиція Джона Керрі. Тобто відсутність такої.

Як треба буде прогнозувати свою зовнішню політику, в тому числі й Україні, на тлі таких „карколомних переворотів”, незрозуміло. І це відноситься не тільки до політики по відношенню до Північно-Атлантичного Альянсу. Це відноситься до політики по відношенню до Європейського Союзу. Перспективний ізоляціонизм Керрі тільки підсилить гальмування трансформації ЄС, одночасно стимулюючи створення „федеративного ядра” із своїми інститутами, бюджетами, зі своєю політикою. Україні в цій політиці місця, майже напевно, передбачено не буде.

Ірак став найбільш серйозним тестом на перспективність та демократичний розвиток. Поразка в Іраку неприпустима. Демократія не повинна розглядати такого варіанту. Роберт Кеген та Вільям Крістол справедливо вважають, що „не може бути сумнівів у тому, що поразка в Іраку може призвести до стратегічної поразки у великій війні з терором”.

Зараз багато говорять, що режим Хуссейна краще було б не чіпати. І чекати з терпінням поки цей режим, напевно, створить зброю масового знищення?

7 вересня сенатор Джон Керрі заявив, що Ірак – це „неправильна війна в неправильному місці в неправильний час”. Редактор “The Weekly Standard” Вільям Крістол транслював цю фразу: „Нам було б краще, якби Садам Хуссейн залишався при владі”. Звідки ця фраза у Керрі?

Під час проведення попередніх виборів Говард Дін, виступаючи 15 грудня 2003 року в Лос-Анджелесі, сказав: „Схоплення Саддама не зробить Америку безпечною... Складності та трагедії, з якими ми зіткнулися в Іраку, показують, що адміністрація розпочала війну неправильним чином, з неадекватним плануванням, недостатньою допомогою та перевищеними витратами у 166 млрд  доларів”.

На наступний день, виступаючи в штаті Айова, сенатор Керрі відповів: ”Ті, хто має сумніви в тому, чи буде Іраку або світу краще без Саддама Хуссейна і ті, хто вважають, що не буде в безпеці, коли його впіймають, не має права бути президентом або ймовірність бути обраним президентом”.

Кажуть, що при Джонові Керрі моя країна буде  отримувати більшу фінансову допомогу. Допомогу на що? На це питання відповіді від прихильників Керрі не чутно.

Натомість відповідь надав Роберт Кеген 6 серпня в „The Washington Post”: “Доктрина необхідності” Керрі, якщо серйозно замислена, може викликати пацифізм та ізоляціонізм більший, ніж той, що намагався втілити в життя уряд США в 30-х роках. Це може потягнути за собою закінчення гуманітарної допомоги, всіх інтервенцій по недопущенню геноциду, захисту демократії та навіть, як у випадку війни в Перській затоці, підтримки міжародного порядку в боротьбі проти агресії”.

Відповідь надав Джордж Буш на Республіканському Конвенті в Нью-Йорку: „Ми повинні боротися з терористами всюди на Землі. Не заради слави, не заради влади, але заради життя власних громадян... Я пишаюся тим, що наша країна залишається надією пригноблених та основною силою добра на цій Землі... Я вірю, що Америка покликана стати лідером у справі свободи в новому сторіччі. І зараз ми маємо час надії. Наше молоде сторіччя буде сторіччям свободи”.