АНАЛІТИКА

15.10.2004 | Європейський Союз розпочинає ратифікаційний процес – суперечності, невизначеності та перспективи
Віталій Пузько - Спеціально для "Євроатлантичної України"

Напруженими виявилися останні місяці для політичної Європи.  Дві масштабні події, пов’язані з діяльністю Євросоюзу привернули увагу європейської громадськості. По-перше, це значне розширення ЄС на Схід, адже з 1 травня цього року до „єврородини” приєдналися 10 нових членів. Зрозуміло, що такі глобальні метаморфози мають певним чином втілитися в юридично закріплені інституційні трансформації. Тож наступним кроком Євросоюзу у самоствердженні та спробах довести свою дієздатність стало узгодження  тексту єдиної Договору, що встановлює Конституцію Європейського Союзу, на липневому самміті у Брюсселі, яке і так спізнилося по термінам на півроку. Два дні напружених переговорів та дебатів врешті-решт завершилися, на проекті з полегшенням поставили свої плюсики  25 лідерів країн об’єднаної Європи.



Основний закон потрібен. У цьому немає сумніву. І не лише для ефективної співпраці „евросоюзників” та чіткого визначення рамок їх взаємодії. Не лише для розподілу повноважень керуючих органів і урегулювання роботи нового розширеного Європейського Союзу. Натомість вона допоможе визначитися Євросоюзу з власним статусом, і можливо, в перспективі піднесе його рівень як суб’єкта в міжнародних відносинах. Автори цього документу прагнуть досягнути й іншої мети, благородної і доволі патетичної, - розтлумачити недовірливому народу, який подекуди підозрює організацію в бюрократизації та корумпованості , головні  задачі ЄС, обґрунтувати необхідність його  існування, подальшого розширення, модернізації.


 
Проте перспективи розвитку далеко не обнадійливі: як відмітив у своїй доповіді французький екс-міністр Домінік Стросс-Кан, Євросоюз перебуває в кризовому стані, його теперішня модель нежиттєздатна. Мабуть, найоптимальнішим варіантом виходу з такої сумної ситуації було б згуртування сил європейської спільноти, проведення країнами загальної політики в усіх сферах життя. Однак в такому разі державам, можливо, доведеться частково поступитися своїм національним суверенітетом, на що погодяться далеко не всі. Особливо зважаючи на настрої євроскептиків, а також євросимпатиків, котрі хоч і не мають нічого проти Євросоюзу взагалі, однак не сприймають конституцію.



Все ж євроскептики лишаються в меншості. Статистичні дані свідчать, що 77% європейців впевнені, що членство в Євросоюзі їхній країні потрібно, особливо багато таких ентузіастів в Ірландії, Германії, Нідерландах, Іспанії та Бельгії – 85%. Невід’ємною часточкою Європи відчувають себе угорці (92%), німці (86%) та австрійці (85%).
Хоча текст Основного закону не задовольняє  абсолютно всі інтереси членів ЄС (зрозуміло, що дійти такого консенсусу надзвичайно важко, як на мене, майже неможливо), проте Європейський Конвент твердо вирішив більше не редагувати його, адже найголовніше, на його думку, питання – функціонування владних органів оновленого Євросоюзу – вирішено.



 Власне, цей документ розроблявся вже близько двох років. Ще стільки ж буде потрібно для ратифікації конституції 25 країнами ЄС. Це означає, що лихоманка навколо цього питання ще довго не буде вщухати. Підписання конституції главами держав відбудеться 29 жовтня у „вічному місті” Римі, проте без ратифікації  документ, безперечно, не матиме юридичної сили. В протилежному випадку Основний Закон прослужить європейцям, можливо, не менш як 50 років. Хоча вже зараз висловлюються й набагато обережніші думки.



Мабуть, шампанського в Брюсселі було таки чимало, бо після Самміту країни розпочали своєрідну гонку – хто перший ратифікує 300 сторінок досить заплутаного тексту, що складається з 464 статей та п’яти додаткових протоколів. Члени Комітету Європарламенту на чолі з Джо Лейненом навіть визначилися зі строками (5-8 квітня наступного року), приурочивши подію ратифікації документу всіма країнами одночасно до свята перемоги над фашизмом. Синхронізація процесу  голосування для того, щоб похизуватися пафосністю події – ідея красива, але не дуже вдала. Адже, як сказав міністр закордонних справ Нідерландів Бернард Бот, в кожній країні передбачені різні ратифікаційні процедури, до того ж кожна має свою специфіку відносно тривалості інформаційної кампанії та публічної дискусії.



 Англія та Франція вже давно обговорювали плани про винесення Конституції Європейського Союзу на ухвалення. Люксембург планує провести голосування весною. Конкретну дату проведення всенародного референдуму назвала поки що лише Іспанія – 27 лютого наступного року.


 
Проте європейські чиновники чомусь не поспішають радитися з населенням і не дуже орієнтуються на його настрої. Хоча варто було б. Народ залишається таким же оптимістичним і переконаним у тому, що Євросоюз конче необхідний, хоча, здається мені, не завжди точно розуміючи навіщо.



Як свідчить статистика, більше половини (67%) громадян країн-членів ЄС підтримують ідею прийняття Конституції об’єднаної Європи. 84% респондентів переконані, що їм має бути надане право висловитися з приводу проекту на референдумі. Однак лише в п’яти з 25 країн, де проводилося опитування, про розробку загальноєвропейського конституційного акту чули більше 50% респондентів. 



 Насправді кожен громадянин не лише має право, а й повинен висловитися з приводу доцільності конституції. Але мовити своє слово і не виказати болей і проблем власної країни – неможливо, як на мене, для пересічної людини. Тому можливо, що під час народного голосування громадянам не вдасться не враховувати особливості внутрішньої політики їхніх держав всупереч прагненням багатьох політиків європейського масштабу, для яких це питання є принциповим.



Отже, саме ухвалення Конституції Євросоюзу – досить складна задача для урядів держав. Якщо в 15 країнах ухвалити документ мають національні парламенти, то в 10 інших, включаючи Великобританію та Польщу, які взагалі відносяться до діяльності ЄС та його конституції досить скептично,  ратифікація відбудеться в ході референдуму.



Проблема в наступному: якщо хоч одна з країн-членів не ухвалить Основний Закон, який і так ледь вимучили, то документ має дороблятися, а отже об’єднана Європа ще на кілька років лишиться без головного, єдиного правового фундаменту.


Розвиток подій, пов’язаних з оновленням та конституційним забезпеченням Європейського Союзу, насправді дуже цікавий і заслуговує уваги. Як і в будь-яких політичних справах, тут присутній елемент інтриги: найцікавіші колізії відбуваються між двома широкими групами держав, які, по суті, виникли завдяки інтервенції в Ірак. До одної групи входили Італія та кілька країн Центральної та Східної Європи – нові члени ЄС – на чолі з проамериканською острівною країною Великобританією. Їх називають „атлантистами”, вони прагнуть тісних стосунків зі Сполученими Штатами та не досить сильної інтеграції в Європейський Союз.



 На противагу їм існують „євроцентристи”. Це тандем Франція – Німеччина, до яких прагне приєднатися Іспанія, і який виступає проти іракської війни та мріє про потужну об’єднану Європу, що могла б стати другою федеративною супердержавою в опозицію до Сполучених Штатів Америки. Насправді, це давня французька мрія, що виникла ще по закінченні Першої світової війни. Проте слід бути обережними з такими ідеями і не перетворювати їх у фанатичне прагнення об’єднати Європу не лише в конституційному сенсі, а й практично, тобто створити єдину державу з федеральним центром, такі собі Сполучені Штати Європи.  Закулісні протистояння відверто зображують масштабну картину боротьби за майбутнє лідерство в Європейському Союзі.



Якщо розглядати ситуацію з власних державних, національних позицій, то розбіжності в поглядах між групами держав можуть негативно відобразитися на подальших перспективах України щодо вступу в Євросоюз (хоча не секрет, що ця мрія не здійсниться ще як мінімум 15 років). Справа в тім, що Франція та Німеччина виступають проти планів майбутнього розширення ЄС на Схід, очевидно, остерігаючись напливу дешевих товарів з країн-„новачків”. Останні ж в свою чергу вимагають певних пільг, такими ж як користуються „ветерани”, наприклад, субсидії на сільське господарство. Але не треба забувати, що 60% бюджету ЄС формують все ж євролідери –Німеччина, Великобританія, Франція, Нідерланди, Австрія та Швеція.  Вважаю справедливим надання їхнім голосам найбільшої ваги, тож малим країнам нічого ображатись.



Політичні перипетії розставляють все по місцях. Кожна країна чітко визначає свою позицію у своєму ставленні до вищезгаданих питань. Наприклад, стримані від природи мешканці туманного Альбіону виявляють достатньо впертості, навіть гонору, коли справа стосується національних інтересів. Англійці стоять горою за свою незалежність і не дозволять „брюссельським бюрократам” вирішувати, які податки їм платити або що думати з приводу іракської проблеми.



Жителі Великої Британії відверто вороже ставляться до ЄС: майже половина (47%) переконана, що членство в Євросоюзі ні до чого хорошого не приведе, а 43% налаштовані проти подальшої розбудови організації. Острівна країна навіть не збирається приймати загальноєвропейську валюту.


 Можливо, нам з нашою далекоглядною мрією вступу до ЄС не зрозуміти фобії острів’ян, проте слід віддати належне їхній жорсткій позиції. Адже саме за вимогою британського прем’єра Тоні Блера нова Конституція зберігає за державами право накладати вето на питання в таких важливих сферах, як податкова, оборонна або зовнішня політика.


Цікава ситуація склалася всередині Англії, коли міністр закордонних справ країни Джек Стро, виступаючи перед шотландськими бізнесменами, відмітив необхідність підтримки проекту всеєвропейської конституції. Він наголосив на тому, що такий документ допоміг би зробити діяльність Європейського Союзу більш прозорою та зрозумілішою народу, а отже перебороти антиєвропейські настрої. Англійські консерватори не втратили зручної можливості і кинули докір лейбористу Стро в зраді національним інтересам та, грубо кажучи, підлабузництві перед євроінтеграціоналістами.



„Міцним горішком” показала себе Польща. Довгий час у коаліції з Іспанією вона відстоювала два моменти: по-перше, залишити процедуру голосування, закріплену ще в Угоді Ніцци у 2001 році, за якою  країні надається кількість голосів прямо пропорційна її розміру та кількості населення. В такому випадку, Польща мала б майже одинакову вагу, поряд з такими „суперваговиками”, як Німеччина, Франція, Англія та Італія.


 
По-друге, коаліція Варшава-Мадрид намагалася включити в преамбулу до Конституції твердження про християнське коріння європейських цінностей, покладених в основу створення ЄС (гадаю, що конституційний нормативний акт не потребує такої лірики, хоча...).  Як не дивно, ідею підтримали Ірландія, Італія, Мальта, Словаччина.



Однак після березневих терактів влада в Іспанії змінилась і вищезгадана коаліція розпалась. Польща зосталася наодинці зі своїми позиціями і, звичайно, не в змозі була утриматись на них під тиском більш потужних держав.



Данія та Швеція побоюються подальшої інтеграції, адже в проекті Конституції не визначено незалежний статус національних центральних банків як членів Європейської системи центральних банків. Литва сама для себе намітила мету – пропонувати Європі шляхи подальшого її просування на Схід. Жителі Німеччини, Австрії та Данії висловлюють тривогу щодо майбутнього вступу Туреччини в ЄС.



Що ж до українських перспектив, то, прочитавши 1 статтю Договору про Конституцію Європи, де ще раз стверджується право будь-якої країни стати членом ЄС за умови дотримання демократичних цінностей,  ці наші перспективи здаються ще більш примарними. Особливо зважаючи на кричущі антидемократичні умови, в яких опинилася країна в зв’язку з брудними махінаціями, до яких вдаються під час президентських перегонів. Низький рівень чесності проведення виборів зіпсував наш авторитет на міжнародній арені і, думаю, відновити його нам вдасться не скоро.



USERS COMMENTS

Ваше ім'я
Ваша поштова скринька
Заголовок
Ваш відгук
Залишилось сомволів
| | | Додати в вибране
Пошук
Підписка
Центр миру, конверсії та зовнішньої політики України
Інститут євро-атлантичного співробітництва
Центр "Україна - Європейський вибір"
Defense Express
Центр європейських та трансатлантичних студій

Rambler's Top100 Rambler's Top100


Міжнародний фонд відродження Проект здійснено за підтримки
Міжнародного Фонду "Відродження"
Міжнародний фонд відродження Проект здійснено за підтримки
Центру інформації та документації НАТО в Україні
© 2004 - 2024. ЄВРОАТЛАНТИКА.UA
Всі права захищено.

Даний проект фінансується, зокрема, за підтримки Гранту Відділу зв'язків із громадськістю Посольства США в Україні. Точки зору, висновки або рекомендації відображають позиції авторів і не обов'язково збігаються із позицією Державного Департаменту США.
На головну Анонси подій Новини Аналітика Топ новини та коментарі Мережа експертів Про проект