Американська ініцітива

Сполучені Штати суттєво переглянули свою воєнну стратегію ще після трагічних подій 11 вересня. Американська армія зі своєю громіздкою машиною виявилася неадекватною відповіддю на нові загрози. Збройні сили, які були “опудалом”, що мало стримувати СРСР від надмірно амбітних прагнень зазіхати на “стару Європу”, виявилися неефективними для боротьби з несподіваним ворогом – міжнародним тероризмом. Тож нині американці взялися за перегляд перебування своїх військ у Європі і почали згортати старомодну безпекову парасольку. Наявні американські підрозділи збройних сил будуть протягом десяти наступних років згортатися і замінюватися більш компактними загонами швидкого реагування. Причин цьому декілька.

 Про частину вже згадано – відсутність ворога в особі переобтяженого воєнною машиною Радянського Союзу, нові асиметричні загрози. Є й інші. Американцям вже доволі давно не подобаться ставення заможного Європейського Союзу до своєї безпеки. ЄС дедалі більше претендує на роль світового арбітра, високоморального миротворця і центра світової політики, проте потуги ці здійснюються без особливих інвестицій у оборонну сферу. Адже європейський виборець, який звик до формату соціальної держави і неабиякого матеріального благополуччя навряд чи зрозуміє скорочення соціальних виплат і нарощування воєнно-технічного потенціалу за цей рахунок. А європейські політики, як, зрештою, і політики у всіх демократичних державах, намагаються вгадувати бажання свого виборця і передбачати та упереджувати його нарікання.

 Проте й американські політики розуміють, що коли витрати здійснювались на стримання ворожого СРСР, то їх можна було пробачити, коли ж вони “даруються” благополучним європейським союзникам без видимих причин – це може платника податків неабияк образити.

 Тож з серпня почалося суттєве скорочення військової присутності у США. Лише з Німеччини планується вивести близько 30000 вояків.

 На думку американського офіціозу застосування цим силам знайдеться на Близькому Сході і, ймовірно, Балканах, де ситуація є, щонайменше, делікатнішою ніж у Шенгенській зоні.

 Рішення американського керівництва не стало сюрпризом і для НАТО. Альянсу зрозумілі прагнення США адекватно реагувати на нові загрози і сам Альянс схиляється до думки про необхідність реформування у відповідності до нових викликів. Адже і НАТО не може залишатися монолітним блоком на тлі динамічного розвитку і незбалансованості міжнародної системи.
 
Європейська реакція

Схоже, що в цьому контексті європейським союзникам США доведеться все ж таки бути готовими до витрат. Тим паче, що не лише американські плани щодо виведення військ, але й політичні амбіції європейської еліти до цього спонукають.

Передусім нагальною необхідністю у контексті втілення концепції малих підрозділів швидкого реагування стане задоволення потреби мобільних та негроміздких видів озброєнь, великих авіатранспортних літаків (проект А400М) та ефективнодіючої супутникової навігаційної системи (проект “Галілео”). І на задоволення цих потреб доведеться викласти чималі кошти з соціального європейського бюджету.

 Першим кроком мали стати європейські сили швидкого реагування. Спершу ідея полягала у тому, що до 2003 р. держави – члени ЄС мали бути спроможними мобілізувати протягом 60 днів військовий контингент чисельністю 50-60 тис. чоловік, який мав би необхідне оснащення для ведення операцій по запобіганню та врегулюванню конфліктів на континенті. Ці операції, а також гуманітарні акції, евакуація громадян, місії по відновленню миру були визнані основними задачами в рамках СЄПБО (спільної європейської політики безпеки і оборони), хоча це ще і не спільна оборона.

У стратегічному плані головна роль при прийнятті рішень про проведення військових та гуманітарних операцій повинна була належати Раді міністрів ЄС. В її Секретаріаті були утвореноі  нові політико-військові структури: Комітет з політики і безпеки (КПБ), що складається з представників країн-членів.(він покликаний стежити за розвитком міжнародної ситуації і сприяти виробленню єдиної зовнішньої політики ЄС); Військовий комітет (ВК), у котрий мають увійти на постійній основі представники начальників штабів родів військ (він дає рекомендації КПБ); штаб ЄС, що одержує директиви від ВК, займається безпосереднім проведенням єдиної європейської політики в сфері безпеки й оборони (його функція - оцінка ситуації, стратегічне планування і т.п.).

Ця ідея настільки захопила європейських політиків, що на Барселонському самміті 2002 року Тоні Блер опинився перед перспективою конфронтації з Францією після того як схвально оцінив можливість американського "вето" щодо європейських збройних сил. Така позиція йде у річищі проведення британським кабінетом пронатовської політики і невимовно дратувала Францію, яка прагне унезалежнення від Вашингтону.

По суті Британія висловила позицію несприйняття будь-яких європейських мілітарних операцій без участі НАТО (читай США). Парижем та  іншими європейськими столицями це розглядалося як сприяння  США у накладанні “вето” на будь-які операції, що їх прагнутиме провести ЄС з використанням сил швидкого реагування. Відтак на британську сторону було здійснено тиск, наслідком якого стало перебирання ЄС на себе миротворчих повноважень у Македонії. Крім того Хав’єр Солана заявив, що Британія більше не перебуває в опозиції щодо застосування сил швидкого реагування на Балканах.

Поки що не виголошується якихось офіційних рішень про те, що Великобританія погодилась на військову першість ЄС на європейських територіях, проте прес-служба Ж.Ширака заявила, що після тривалої бесіди з французьким президентом Тоні Блер схилився до французької позиції. Європейські посадовці вважають, що порозумінню Франції та Великобританії сприяло також те, що перша відкрила свої енергетичні ринки для конкурентних змагань.

Яскравою ілюстрацією зазначеного можуть бути  й події квітня 2003 року, які засвідчили подальший розвиток тенденції до зростання ролі воєнно-політичної складової у зовнішній політиці Євросоюзу та конкуренції у цій сфері зі США.

 Так, зокрема, канцлер Німеччини Г. Шредер повідомив депутатам бундестагу урядовою заявою, що монополія на застосування сили в міжнародній політиці повинна й в майбутньому належати тільки Організації Об’єднаних Націй. ООН, на думку канцлера, повинна брати активну участь у відбудові Іраку після війни: “Об’єднані Нації повинні відігравати центральну роль, коли йдеться про майбутнє Іраку та його політичний устрій після війни. Справжню відбудову суспільства не можна здійснити за допомогою пари підприємницьких концесій. Вже через це буде важливо мобілізувати підтримку всієї світової спільноти незалежно від фінансової відповідальності, а це можливо лише в рамках допомоги ООН. Це повинно укорінитися в головах усіх учасників”.

Канцлер також наголосив, що Європа повинна відігравати в цьому процесі більш важливу роль, ніж досі, у тому числі й військову, як от зараз у Македонії, де Європейський Союз, на момент виголошення заяви вже перебрав на себе керівництво міжнародним військовим контингентом. (Функцію миротворчих сил, в рамках операції “Конкордія”, виконувало 350 вояків з країн членів Євросоюзу та країн-партнерів ЄС.)
Тоні Блер, що тоді зі скепсисом поставився до запропонованих ініціатив, навіть висловив застереження стосовно того, що у разі, коли Євросоюз не виявить достатньої політичної волі для створення передумов для відновлення повноцінного євроатлантичного партнерства світові загрожує нова “холодна війна”.

Адже світ знову може поділитися на два конкуруючі силові блоки (варто зазначити, що в даному випадку Т.Блером висловлено вкрай песимістичний прогноз, яким навіть підважуються засади євроатлантичної солідарності).

Загалом же, наразі можна говорити, що все сказане було “бурею у склянці води”. Наразі проект Сил швидкого реагування так і залишається проектом, втілення якого заплановане на 2010 рік. І у багатьох є суттєві сумніви щодо спроможності ЄС цей проект довести до логічного завершення. Тож із високою ймовірністю можна говорити про те, що Європа залишиться без американської парасольки і сподіватиметься на дружню підтримку НАТО ще досить тривалий час, а виведення американських військ якось суттєво не сплине на зміни європейської оборонної стратегії.

Російський відголосок

 Якщо для Європи переміщення американських військ було не такою вже великою несподіванкою, більш того, європейці прагнуть певного усамостійнення від американської воєнно-політичної опіки (хоча й не готові до економічних витрат в ім’я воєнно-політичного становлення), то позиція Росії виявилася вкрай чутливою до змін, що відбуваються.

 Ще б пак, як відомо енергія не виникає і не зникає, та ж ситуація і з військами. Вони не зникають з Європи, а передислоковуються. Тож і реакція Москви була відповідною. Російський МЗС наголосив, що американська сторона повідомила РФ про передислокацію, однак зауважив, що американські війська не будуть розташовані на території держав Балтії та Кавказу. Навіть попри необхідність розташування американських баз біля осередків тероризму (до яких Кавказ, за оцінками росіян, цілком можна віднести). Непокоять російське керівництво і бази американців у Центральній Азії. Москва сподівається, що вони будуть звідти виведені після завершення антитерористичної операції в Афганістані.

 Отож, підбиваючи підсумки, можна сказати наступне. Європейський Союз, в принципі, був морально готовий до того, що Сполучені Штати не будуть йому “вічною нянькою” і рано чи пізно США перестануть бути військовою підпоркою європейській демократії. Готовність ця була зумовлена і тим, що “холодна війна” закінчилася, і тим, що Європа переросла стан вассальної залежності і зараз виходить на нову орбіту свого розвитку. Наявних військових загрох ЄС зараз не бачить, тож повільно набираючи обертів все ж тільки починає перетворюватися на воєнно-політичну потугу, залишаючися свідомим, що подекуди і економічного потенціалу вистачає, щоб сказати своє вагоме слово у світовій політиці.

 Дещо інша ситуація з Росією. Її економічний потенціал вичерпується разом з надрами і попри значне подорожчання нафти на світовому ринку, коштів які здобуває від цього російський бюджет недостатньо для того, щоб вступати в суперечку з такими гігантами як ЄС та США. Недостатньо у Росії й воєнного потенціалу. Неповоротка російська воєнна машина інерційно продовжує лякати розмірами, але вже не ефективністю. Тож скаладається враження, що ситуативна антитерористична солідарність, чи не єдиний для росіян шанс утриматися в районі Олімпу світової політики і мати право голосу при вирішенні міжнародних проблем. От і доводиться російському МЗС оперативно реагувати на рух американських військ, застерігати і наголошувати… і тим самим намагатися довести, передусім собі, що Російська Федерація є достойним спадкоємцем СРСР.