Насікільки серйозною є нинішня криза в ЄС та чи була вона передбачуваною? Можливо, ці питання зараз є найбільш гострими, так як і доля майбутнього складу Європейської Комісії, що стала іх безпосереднім каталізатором.
Якщо вести мову про кризу, то можна відмахнутися і просто стверджувати: так, криза існує. Та чи буде така відповідь щирою та серйозною? Для кого буде донесена така відповідь? Навряд чи до пересічних громадян розширеного Євросоюзу, які своєю вкрай низькою явкою на останніх виборах до Європарламенту в травні, багато в чому знизили рівень легітимності інституцій ЄС, в першу чергу самого Європейського Парламенту. Навряд чи до країн, що не входять до складу ЄС, особливо США перед «президентською битвою», які не дуже схильовані долею чергового призову «європейських бюрократів». Хто ж залишається? Правильно, могутній євросоюзівський апарат, як на наднаціональному, так і національних рівнях.
Коли ж все-таки розпочався цей карколомний та, фактично, нескінчений процес невдач, криз, провалів? В Ніцці- в 2000 році, в Лаекені- в 2001, в Копенгагені- в 2002, в Римі – в 2003, в Брюсселі - в 2004? А, можливо, тоді коли було прийняте рішення про початок переговорів з країнами Центральної та Східної Європи?
Кандидатура Жозе Мануеля Дурао Баррозо виникла як свого роду «найменше зло», нехай мене вибачать португальці. Як свого роду «найменший деномінатор» - це вже твердження вищого офіціозу ЄС. На тлі глибинних розходжень по проекту Конституційного Договору, з неймовірною швидкістю виникали та зникали прізвища претендентів на посаду «головного європейського виконавця». Ставки були дуже високі, особливо на тлі діяльності найбільш слабкої за всю історію ЄС Комісії на чолі з Проді.
Чи можна було вести мову, що колишній португальський прем’єр став заручником політичної боротьби найвищого рівня складності. Все говорить про те, що скоріш за все так і трапилося. Боротьба точилася на всіх рівнях, як по «європейській вертикалі», так і по «горизонталі» з одночасним перекриванням. І все зійшлося, майже одночасно, : Конституційний Договір, вибори нового складу Європейського Парламенту, необхідність приймати рішення щодо нового Президента Комісії, початок дебатів навколо фінансових перспектив, початок абсорбції країн-нових членів, надзвичайно делікатне та болюче питання щодо «турецьких перспектив», суперечності навколо Пакту стабільності та зростання, відносно складні переговори з Болгарією та Румунією, Ірак, Близький Схід, Іран, нестабільність відносин із США. Мабуть досить. Дійсно, ставки занадо високі.
Рокко Буттіліоні – відомий та відвертий правоцентрист, особливий прихильник Сільвіо Берлусконі. Чи здогадувався Буттіліоні, що його кандидатура стане однією з основних «мін уповільненої дії», що вибухне, в такий бурхливий момент розвитку пан-європейської організації. Можна припустити, що навряд чи. Але, критична маса завжди виникає не на порожньому місці. Фітіль підніс саме новий склад Європейського Парламенту. Що ж він підірвав? Скоріш за все негласний порядок ЄС щодо процедур формування Єврокомісії, який не був зафіксований в Ніццькій Угоді та, можливо сам себе.
Європейський Парламент вирішив наприкінці жовтня 2004 року зіграти роль, яку відіграють національні парламенти майже на всьому європейському континенті, але яка не зафіксована в жодному акті ЄС. Європарламент вирішив формувати фактично «уряд Європи», негласно починаючи ерозію „Ніцци”, документу глибоко компромісного, громіздкого, не вельми ефективного, але легітимного. Європарламент вирішив перестрибнути історічний проміжок, не чекаючи навіть 29 жовтня – дня урочистого підписання тексту Конституційного Договору. Але, навіть в цьому документі, приймаючи до уваги все ж таки безумовне підвищення статусу Європейського Парламенту, не йдеться про його право формування Комісії. Був збережений крихкий компроміс.
Схоже на те, що європарламентарії вирішили піти на його усунення.
Показати свою силу – вельми сумнівно. Ця сила у них вкрай обмежена, як законно, фінансово, так і з боку легітимізації.
Піти шляхом традиційності, що притаманна національним парламентам – формувати свого роду партійні або коаліційні уряди? Це більш схоже на існуючу реальність. Особливо враховуючи, хто жорстко хотів сказати «ні» складу Комісії Баррозу. В першу чергу, ті європейські сили, які давно закликають до створення «Європи федерацій». Невже це широкомасштабний політичний наступ і чи є він відверто інспірованим? Рокко Буттіліоні – це надзвичайний привід для таких припущень. Та розрахунки, мабуть, є набагато глибшими. Можливо, відбувається спроба, мабуть остання, наносячи удар по правоцентристській Комісії Дурао Баррозу, закласти підвалини своїх егофедералістських намагань. Час, здається, обраний не найкращий.
Схоже на те, що найбільш сильний удар після відкладення на невизначений час голосування по складу Європейської Комісії, припаде саме на Конституційний Договір. А чи не можна припустити, що головна лінія цього сценарію була ніцелена саме на дошкульний удар по копромісному документу? Документу, який за відвертими твердженнями прихильників лівих та лівоцентристських поглядів, був занадто ліберальним та проринковим, без традиційних соціалістичних цінностей.
Інше припущення може полягати в тому, що торпедуючи склад Комісії Баррозу, значна частина європейських парламентарів проектує варіант формування нового ядра ЄС – лівоцентристського та майже федеративного. Невже вони прорахували, що на багаточисельних національних референдумах небезпека непідтримки Конституційного Договору вельми реальна і тоді годі чекати знаходження реального компромісу, компромісу на зруйнованому?
Баррозу вирішив не ризикувати ні своєю політичною кар’єрою, яка вже зазнала потужних ударів, ні долею тих людей, які, здебільшого, покинули свої високі позиції у власних країнах. Поза сумнівом, на Баррозо впливали лідери країн, що входять до ЄС. Ситуація, що виникла є вкрай новою. Фактично в жорсткій боротьбі зіткнулися інтереси двох інституцій – Європейської Ради та Європарламенту. Дивує, та навіть пригнічує, що зіткнулися інтереси Європейського Союзу та європейців, що мешкають на його території.
З одного боку, своїх представників до Єврокомісії висунули уряди країн-членів. Хоча, саме Дурао Баррозу наполягав на висуненні хоча б не єдиного представника від країн. З іншого боку, європарламентарів, також представників, хоча безпосередніх, мешанців країн-членів.
Чи можна таке було передбачити? Теоритично- так, практично- це трапилося вперше. Але, викристалізовується чітке протистояння саме політичних концепцій розвитку та функціонування ЄС, концепцій вільного ринку, невтручання держави та теорій „великого уряду” . І в цьому відверто політичному протистоянні абсолютно нелогічним виглядає домовленість, що трапилося на самому початку роботи Європарламенту цього скликання. Йдеться про домовленість між ідейними антиподами – правоцентристами (Європейською Народною Партією) та групою соціалістів, щодо розподілу владних повноважень. Такі домовленості могли існувати в недалекому минулому, до розширення ЄС, коли він ще якось нагадував „закритий, спокійний клуб”. Зараз, все це в минулому.
Баррозу відійшов від прямої конфронтації, можливо впевнений щодо підтримки з боку національних урядів. Важка пауза.
Комісія Проді вже давно, фактично нічого не робить. І щось робити не буде, просто займаючись імітацією. Можна передбачити, що будуть спроби переконати Баррозу піти на поступки та виключити зі списку найбільш суперечливих комісарів. Та видається, що такий тиск може мати зворотній напрямок у вигляді заміни представників лівоцентристських урядів. Тоді Комісія стане дійсно політично заангажованою. Схоже, що до такого перебігу подій мало хто готувався. Невже урочиста процедура в Римі трансформується в подію політичної боротьби? Таки варіант не виключений.
|