Словаччина має дуже повчальний досвід мирного та легітимного переходу від корумповано-авторитарного до демократичного типу правління. у 1998 році внаслідок демократичних виборів від влади було усунуто уряд одіозного Мечіара, тоді ж Мікулаш Дзурінда став лідером демократичного уряду, який сформувала широка коаліція політичних сил - від неокомуністів до правих лібералів. Усіх учасників коаліції 1998 року об'єднувала спільне несприйняття політики Мечіара, який перетворив маленьку Словаччину у "чорну діру у середині Європи" (визначення Мадлен Олбрайт).

Дежа Вю

Для Словаччини Мечіара були характерні проблеми, дуже подібні до нинішніх українських: обмеження демократичних свобод, зосередження власності в руках вузького кола наближених до авторитарного лідера осіб, утиски вільних медіа. репутація Словаччини того часу була настільки низькою, що країну було виключено з тодішньої хвилі розширення НАТО, заблоковано шлях до членства в ЄС.

Реагуючи на несприйняття на Заході, Мечіар намагався загравати з Росією, говорив про "особливий шлях" Словаччини. При цьому публічно декларувався курс на членство в ЄС та НАТО, але внутрішня політика цілковито суперечила цьому курсові, тому офіційна пропаганда Братіслави полюбляла говорити про те, що "в Європі нас не чекають".

На центральних каналах, контрольованих владою, лідери опозиції поливалися брудом. Особливу тривогу влади викликав колишній інженер-залізничник Мікулаш Дзурінда, для "інформаційного полювання" на якого влада тримала цілий штат журналістів- найманців.

Тим часом наближені до прем'єра бізнесмени займалися приватизацією стратегічних об'єктів словацької економіки. Так, у 1997 році приятелями Мечіара був приватизований найбільший металургійний комбінат країни у місті Кошіце. Іноземним інвесторам не дозволили долучитись до конкурсу.

Нічого не нагадує?

В результаті підприємство зазнало колапсу і було конфісковане вже урядом Дзурінди. Нині цей металургійний гігант належить корпорації US Steel і є найбільшим промисловим об'єктом Словаччини.

Що вдалося колишньому залізничнику

Дзурінді вдалося зробити майже неможливе -  поєднати непоєднуване заради повалення влади Мечіара. Він не виграв вибори 1998 року (так само, як і наступні парламентські вибори 2003 року), його партія арифметично поступилася партії Мечіара, але зумів створити широку коаліцію різнобарвних політичних сил, які вибороли місця в парламенті і були проти Мечіара як явища. "Не так важлива ідеологія, - говорить нині Дзурінда - важливо, об'єднати найширше коло політичних сил: лівих, правих, центристських".

Дзурінда проводив кампанію-98 на велосипеді, і до нього приєднувались сотні прихильників і просто зацікавлених. Площі у містах гриміли від натовпів прибічників та противників Мечіара, і Дзурінда був головним фігурантом гострих дискусій. Провокації не зламали його волю до перемоги.

Партія Дзурінди організувала паралельний підрахунок голосів і тотальний моніторинг усіх виборчих дільниць.

Дзурінда і досі прем'єр. Він пішов на непопулярні кроки і пересічний обиватель не надто любить його. Але він не боїться бути непопулярним і залишається компромісною фігурою - лідером коаліції. Він привів Словаччину до членства в НАТО та Європейському  Союзі та НАТО.

Під проводом Дзурінди була створена реально діюча демократична модель, заснована на верховенстві права. Колишній авторитарний правитель, якого прем’єр-міністр скромно називає “мій попередник”, нині залишається одним із впливових учасників політичного процесу, а колишній соратник Мечіара Іван Гашпарович став президентом Словаччини. Немає жодних ознак політичного переслідування в країні.

Дзурінда написав книгу "Де є воля - там є шлях" - про те, як важливо не втрачати надію, ставити реалістичні цілі і досягати їх.

Що значить "словацький сценарій"?

Словацький сценарій - це мирний і легітимний перехід влади від авторитарного лідера, оточеного корумпованим кланом, до демократичного коаліційного уряду.

Словацький сценарій - це швидкий і результативний поступ в напрямку членства в найбільш престижних регіональних організаціїях світу - Євросоюзі та НАТО.

Словацький сценарій - це гідний і реалістичний спосіб позбутися химер "посткомунізму".