Однією з причин, чому Україні досі не надали Плану дій для членства в НАТО, називають низький рівень підтримки ідеї вступу до НАТО серед населення. Проте, навіть ті країни, яких нині вважають ентузіастами вступу, отримали переважну підтримку населення тільки в результаті інформаційної кампанії. Про те, як це відбувалося в Естонії, розповіла голова Естонської асоціації Атлантичного договору, яка проводила інформаційну кампанію, Вікторія Пунга. Вона дала інтерв’ю Радіо Свобода під час нещодавньої конференції у Ризі.

– Естонія та інші балтійські країни розпочали процес приєднання до НАТО і Європейського Союзу з початку 1994 року. Коли ми починали, підтримка вступу до обох організацій з боку політичних еліт у всіх трьох країнах була беззастережною. Але серед населення підтримка вступу до ЄС була набагато вищою, ніж до НАТО. Людям було легше зрозуміти, що вступ до ЄС несе із собою перспективу процвітання. Пояснити, для чого потрібно НАТО, було набагато складніше через негативні стереотипи, що склалися у суспільстві завдяки радянській пропаганді.

– Скільки потрібно було часу Естонії для того, щоб подолати ці стереотипи?

– У 1999 році ми отримали чіткий сигнал, що незабаром ми отримаємо запрошення до Альянсу. Тоді вступ у всіх трьох балтійських державах підтримувало лише близько 40% населення, близько 25% було проти і решта не визначились. Офіційна інформаційна кампанія розпочалася у 2000 році – за 4 роки до вступу. Через рік вступ до НАТО підтримувало вже 60% естонців, а за три місяці до вступу його підтримувало 83%. Це було нелегко для суспільства змінити своє ставлення за такий короткий термін, але єдність політичних еліт була в цьому ключовим елементом, бо вони, перш за все, поставилися до цієї мети дуже серйозно.

– В усіх трьох балтійських країнах є значна кількість російськомовних мешканців, серед яких не всі були громадянами, але їхня думка важила в опитуваннях. Чи Ви спрямовували інформаційну кампанію і на них?

– Звичайно. В Естонії проживає 33% представників національних меншин, із яких 27% є російського походження. Починаючи кампанію, ми усвідомлювали, що нам потрібна окрема програма саме для них. Серед представників цієї меншини ми виділили три цільові групи: шкільних вчителів історії та соціальних наук, школярів старших класів та російськомовних журналістів. Ми організовували багато семінарів обговорень, конкурсів, де ми говорили про те, що НАТО – це не лише суто оборонні питання, не лише танки і рушниці. Ми говорили про те, що НАТО – це і питання охорони здоров’я, і питання правової системи держави, це ще й питання освіти. Ми говорили про переваги «м’якої сили», зокрема про те, що коли люди почувають себе безпечно, то їхня якість життя і роботи є кращими, а тому і зарплати стають вищими.

– Зараз Ви допомагаєте в організації інформаційної кампанії в Україні. У чому ви бачите різницю між тим, що Ви робили в Естонії і робите в Україні, крім розміру країни, і того, про що Ви вже згадали – відсутності злагоди в цьому питанні серед еліт?

– Так, як Ви вже згадали, розмір має значення. Україна має усвідомлювати, що їй буде потрібно набагато більше часу для кампанії, ніж у півторамільйонній Естонії. Друга відмінність, яка працює на користь Україні,  це кількість журналістів, які пишуть про НАТО, бо ми стільки не мали. Тут цікаво те, що немає значення, чи вони пишуть позитивно, чи негативно, головне, що ця тема лунає постійно. Дискусія потрібна для того, щоб процес просувався. Третя відмінність – люди в Україні мало цікавляться питаннями НАТО, бо мають забагато щоденних проблем. Якщо їхній добробут покращиться, в них буде більше часу замислюватися над проблемами безпеки і закордонної політики.

– Це звучить як «надзвичайно довга дорога». Скільки часу, за Вашою оцінкою, буде потрібно Україні, щоб її подолати?

– З тим, що зараз підтримка НАТО в Україні коливається від 20 до 25%, це може потривати від 5 до 7 років. Але вашою головною проблемою є навіть не це. Населення врешті може змінити думку і підтримати вступ, але воно не може вступити до НАТО без політичної еліти. Потрібне політичне рішення на всіх рівнях.