Західні видання констатують, що з жовтневим візитом Володимира Путіна до Києва «минув медовий місяць у двосторонніх взаєминах Москви і Києва, котрий тривав від обрання Віктора Януковича Президентом з лютого цього року». Експерти також вважають, що жоден із грандіозних проектів про злиття цілих галузей економіки Росії та України так і не реалізований, не дивлячись на великі сподівання Кремля. У Києві поки що сподіваються, як пишуть газети, на «подарунки» з боку Європи і не хочуть повертати свої погляди до митного союзу Росії, Білорусі і Казахстану. А в чомусь, наприклад у постачанні нафти, Київ і Мінськ домовляються навіть за спиною Москви.

Аналітик із «Джеймстаун Фаундейшен» Павел Кордубан приходить до висновку, що відвідини Києва у кінці жовтня російським прем’єром Володимиром Путіним стали своєрідним вододілом у стосунках Москви і Києва.

Цей візит показав, що Путіну не під силу не лише вирішити відмінності у торговельних підходах двох сусідніх країн, а й реалізувати до кінця хоча б один із прогнозованих сторонами з ентузіазмом весною економічних проектів.

Експерт із США констатує, що «попри сподівання Москви, не відбулося жодного злиття компаній двох країн ні в ядерній, ні в авіаційній, ні в газовій галузях.., тоді як російська сторона продовжує наполягати на незмінних газових цінах».

Москва і Київ так і не домовилися про умови злиття «Нафтогазу» з російським «Газпромом», Київ не влаштовує скидка у газовій ціни у результаті Харківських угод, а в «Газпромі» кажуть, що їх влаштовує ціна на газ в контракті від січня 2009 року.

Навіть у сфері ядерної енергетики, де відбулося найбільше просування у співпраці, все ж до кінця не вирішено, хто ж врешті будуватиме завод ядерного палива на українській сировині.

Під час перебування Путіна в Києві у жовтні, як зауважує американський експерт, сторони навіть на розглядали питання про вступ України до митного союзу Росії, Білорусі та Казахстану, бо Київ попередньо пояснив, що пріоритетом для нього є угода про вільну торгівлю з ЄС, яка не дозволяє реально розглядати членство в проросійському митному союзі.

Тут також наголошено, що «небажання Москви забезпечити Києву повні гарантії нафтового транзиту змушує уряд України шукати інших партнерів для заповнення труби Одеса-Броди».

Московська ж «Нєзавісімая газета» наводить скептичні думки експертів щодо перспектив аверсного прокачування венесуельської нафти з Одеси до Білорусі. Хоча й 17 листопада відбудеться пробне прокачування невідомо чиєї нафти через нафтогін Одеса-Броди до Мозирського нафтопереробного заводу в Білорусі, експерти, все ж, кажуть, що «подальший розвиток подій тут залежить не лише від економічних розрахунків, а й від політичної воли сторін. Адже 19 грудня Лукашенко може програти президентські вибори і виявитися нелегітимним не лише в очах Європи, але й в Росії». Деякі експерти так і кажуть: «Москва вже приготувала сценарій «покарання» Білорусі за українсько-венесуельські успіхи».

Відомий британський видавець і бізнесмен Крістоф Леклерк стверджує на сторінках французької «Монд», що європейські лідери мають розвивати концепцію Великої Європи і «не грузнути у суперечках про розширення ЄС».

На думку Леклерка, в ЄС мають дбати про те, як використати величезний 250-мільйонний ринок на теренах Туреччини і пострадянському просторі. Автор малює перспективу створення в ЄС «загальноєвропейського ринку з 750-мільйонним населенням разом з Туреччиною, Україною і Росією шляхом створення спільного митного союзу і ринку праці». А в майбутньому, як вважає Леклерк, є перспектива «політичної інтеграції за зразком G20, коли аналогічний саміт E10 (Європа-10) міг би стати стартовим майданчиком для обговорення проблем загальноєвропейського ринку і до цієї десятки входили б Німеччина, Іспанія, Франція, Італія, Польща, Велика Британія сам Євросоюз, Україна, Туреччина і – з урахуванням готовності – Росія».

Для цього автор пропонує на сторінках «Монд» «розробити проект «багатошвидкісної» Європи з трьох концентричних кіл: зони «євро» (16 країн), Євросоюзу (27 країн) і третьої зони, яку варто ще визначити». Але ту вже ведеться мова про Туреччину, Україну і Росію.

Леклерк також сподівається, що у 2011 році, під час головування в ЄС Польщі, буде визначено «європейську перспективу України», а новий президент Росії у 2012 році стане «на позиції єврореалізму».

Для Туреччини вступ до ЄС також «залишається кінцевою метою», вважає цей британський видавець і меценат. На завершення Леклерк з ентузіазмом резюмує, що «прийшов момент відродити Велику Європу».