Бі-Бі-Сі: Деякі оглядачі вважають, що досить активна зовнішня політика Сполучених Штатів і Заходу взагалі на пост-радянському просторі - зокрема, в Україні, на Кавказі та інших регіонах - пов'язана з суперництвом Заходу з, за однією версією, з Росією, а за іншою - з зростаючою потугою Китаю, Ви схиляєтесь до якої версії?

Майкл Мічер: Я гадаю, що, це, мабуть, проти того й того. В короткотерміновій перспективі -- це, звичайно, стосується Росії. Нині, коли країни.., які недавно стали незалежними, важливо, на якій економічній, військовій, геополітичній орбіті вони знаходяться -- російській чи західній.

І це було одним з питань помаранчевої революції і, звичайно, влада народу та незалежність мають неабияку вагу для українського народу. Дехто навіть каже, що ті події були найважливішою подією в історії Україна за сотні років, і незалежність є ключовим моментом для кожного народу.

Але також тут присутня геполітична тема нафти. Світ наближається до критичної точки в видобутку нафти. Людство вже спожило приблизно трільйон барелів нафти з моменту, коли нафта була розвідана в 1869 році.

Залишилося невидобутим приблизно половина всіх запасів, і їх буде спожито в наступні 40-50 років. Каспій є другим за покладами нафти реґіоном світу після Близького Сходу.

Каспій надзвичайно важливий для Сполучених Штатів, які вже більше покладаються на імпорт нафти. Але ще більше це стосується Китаю.

Китай має одну феноменальну слабкість в своєму вражаючому економічному рості -- це залежність від зовнішього енергопостачання. В 1963-му році Китай імпортував 6% свого нафтоспоживання, а нині ця цифра сягнула 60%, і цей показник збільшується.

За оцінками, за п'ять років Китай імпортуватиме щороку 50 мільйонів тон нафти і десть 50 мільярдів кубічних метрів газу. Це надзвичайні показники. Але звідки візьмуться ті енергоносії?

Китай намагається убезпечити маршрути імпорту енергоносіїв військовим флотом та станціями спостережння між Перською затокою та південно-китайським морем. Але іншим регіоном, де Китай може брати нафту, є Каспій. Тому, на мою думку, Сполучені Штати намагаються не лише посилити вплив на країни, які були в радянській орбіті і зараз з неї вийшли, але також випередити Китай, допоки той не зайняв ті території.

Бі-Бі-Сі: Тобто, Ви маєте на увазі, що Китай хоче підключитися до "великої нафтової гри" на Каспії?

Майкл Мічер: Я гадаю, що енергоносії - це велике питання геополітики війни. потенційні тертя між супердержавами в наступні 50 років будуть через нафту. В світі не вистачає також води, зокрема, в країнах, що розвиваються. Але ключовим моментом - зокрема, в Каспійському басейні - буде нафта. Доступної нафти в світі не так багато і ботьба за неї буде надзвичайно запеклою.

Немає сумніву, що Китай підключиться до гри. Шляхи доступу до нафти є обмеженими в каспійському морі на казахстанському узбережжі, тут або йти на південь через Туркменистан, Афганістан. Пакистан до Індійського океану. Або можна йти на захід від Баку через Тбілісі до Джейхану на турецькому Середземномор'ї. Або можна з Казахстану через північ піти до Чорного моря і повантажити нафту в танкери, але Босфор й так перевантажений.

Іншою альтернативою, звичайно, є Україна. Треба йти на північ до Бродів і потім далі до Ґданська в Польщі. Це є надзвичайно важливим маршрутом. Росіяни хотіли би податися на південь зі своєю нафтою з тим, щоб дістати до західних ринків, але в інтересах України використати маршрут з півдня на північ. Це буде дуже важливою темою. Наскільки я розумію, росіяни не готові наразі погодитись з таким маршрутом.

Бі-Бі-Сі: Але чи повинна Україна брати до уваги ці геополітичні ігри, чи має просто прагматично качати каспійську нафту своєю територією до Європи?

Майкл Мічер: Ну, я гадаю, ми маємо розглядати й геополітику бо, зрештою, це те, що керує всім. Те, як поводяться супер-держави впливає на менші країни. Це є ключовим питання і нафта тут важливий чинник. Боротьба за нафту Каспію стосується всіх. Росія, звичайно, має багато власної нафти -- тут сумніву немає. Але захід - і не лише США, але також і Європа - мають сильне зацікавлення каспійським регіоном. Звичайно. американці мають тепер постійну присутність в Іраку - хоча треба подивитися, як довго вони будуть там залишатися, якщо шиїти сформують уряд і захочуть вивести американські війська. Якщо це станеться, Каспій стане ще важливішим. І Україна, з її розташування, відіграватиме важливу роль в світових справах.

"Канат, на якому Україна намагається балансувати"

Бі-Бі-Сі: Україна нині розбудовує стратегічне партнерство зі США, проголошує мету вступу до Євросоюзу. Як, будуючі нові відносини із Заходом, Україна може зберегти стратегічні стосунки з Китаєм, який є надзвичайно важливим для українців?

Майкл Мічер: Гадаю, треба це запитати в пана Ющенка... Це канат, на якому Україна намагається балансувати. З новим "помаранчевим" урядом, Україна, я переконаний, не хоче образити Росію - не бачу сенсу, навіщо псувати стосунки з Росією. Китай також важливий для України, економіка якої зростає, в тому числі, й завдяки експорту до Китаю. Але також Україна - і це, з моєї точки зору, дуже мудро - хоче також мати захист, завдяки членству в Євросоюзі і встановлення добрих стосунків із Заходом.

Було б дуже добре, аби Україні вдалося робити все це одночасно. Це не є неможливим. Треба подивитися, однак, чи надвпливові держави дозволять Україні бути дружньою з усіма, чи віддадуть перевагу перебуванню України в одному з таборів.

Бі-Бі-Сі: Коли ми говоримо про Китай, то він, так само як і Захід, хоче бачити Україну сильною, незалежною, неподільною державою. В чому полягає китайський інтерес -- Пекін розглядає Україну як противагу Росії чи як?

Майкл Мічер: Це, звичайно, нафта і доступ до інших ресурсів України, але, насамперед, питання нафти. Але також, звичайно й те, що Китай та Росія мали довгу історію суперництва, запеклого суперництва, і тому кожна країна південної частини колишнього СРСР є метою посилення китайського впливу. В цьому сумніву немає. Однак все калейдоскопічно міняється, міняється постійно... міжнародна сцена змінюється досить динамічно. І що принесла на міжнародній арені американська потуга - і окрім неї такий ефект навряд чи був би - так це зближення між Китаєм та Росією. І у військовій, і в економічній галузях нині набагато кращі стосунки між Росією та Китаєм, порівняно з попередніми десятиліттями - можливо, навіть за останні півстоліття.

Бі-Бі-Сі: Цього року Росія й Китай матимуть перші спільні військові маневри на китайській теритиорії...

Майкл Мічер: Це правда. Дотепер на російсько-китайському кордоні -- а він неймовірно довгий -- десять- п'ять тисяч кілометрів -- росіяни тримали сорок дивізій. Це неймовірна потуга. Проте поступово вона зменшується, сили відводяться від кордону і будуть спільні військові навчання... П'ять чи десять років тому цього не можна було уявити. І все це завдяки Сполученим Штатам. Маю надію, що це чує президент Буш.

Бі-Бі-Сі: Ви вірите в можливість російсько-китайського альянсу чи ці країни будуть суперниками, проте з дружніми відносинами?

Майкл Мічер: Мені здається, що Китай та Росія співпрацюють в рамках тимчасового альянсу. Гадаю, між цими країнами явна принципова напруга. Дві дуже сильні країни з прагненням до домінації. Я не думаю, що між Китаєм та Росією існує глибока щира дружба. Це альянс, заснований на інтересах обох. І допоки політика Сполучених Штатів є напористою і вдається до односторонніх дій, говорячи про "зміну режимів" по цілому світові у такий спосіб, в який не говорив до цього жоден американський уряд чи уряд будь-якої іншої країни -- спочатку Ірак, можливо Іран, кидається виклик Сирії, Північній Кореї... Береться в кільце Близькій Схід, просуваються інтереси в Середній Азії -- американці військово присутні в Узбекистані та Киргизстані.

Китай повинен почуватися загроженим через розташування американських баз на своїх кордонах. І якщо є загроза, ви починаєте шукати союзників. Отже, допоки не зміниться американська політика, альянс Росії та Китаю буде існувати -- але він не довговічний.

Бі-Бі-Сі: Чи може Європа стати союзником Китая? Нині Євросоюз прагне скасувати заборону на експорт зброї Китаєві. Чи, назагал, європейці більш дружелюбні до Китая, аніж США?

Майкл Мічер: Ну, очевидно, що так. Євросоюз, можливо, виходить -- давайте говорити відверто -- з власних інтересів щодо продажу зброї. Але також Євросоюз хоче послабити тертя на світовій арені, де американці поводяться одностронньо й наступально, захищаючи Тайвань, погрожуючи Китаєві, в разі, якби той напав на Тайвань. ЄС підходить зовсім по-іншому. ЄС стурбований американським підходом до Ірану чи Сирії. ЄС віддає перевагу дипломатичному підходові. Але, звичайно, ЄС не є такою військовою потугою, якої стали Сполучені Штати. В військовому плані ЄС як окрема потуга навряд чи існує.

Якщо Україна прагне зближення з Євросоюзом -- то це, насамперед, виходячи з дипломатчиних та економічних міркувань, аніж з військових. Але, ставши членом Євросоюзу, хоча це може відбутися не скоро, -- це дасть міру захисту, підтвердить українську незалежність, якій тоді вже ніхто не зможе кинути виклик. І це, звичайно, дуже важливо для українського народу.