Чи зрадив Віктор Ющенко ідеали помаранчевої революції? Ні, просто він погоджувався на різні гнилі компроміси, щоб домогтися згоди щодо найважливіших для України питань", - пише Лукаш Адамський у статті "Україною править Ющенкович", опублікованій 23 жовтня в польському виданні "Gazeta Wyborcza".
Це було рік тому у Вінниці. На одній площі зібралися прихильники обох кандидатів на посаду президента України – Віктора Ющенка і Віктора Януковича. Заправляли пенсіонерки. "Ющенко! Ющенко!" - скандували одні. "Янукович! Янукович!" - вигукували інші.
Спостерігачу могло здатися, що ті самі бабці, у тих самих пальтах і хустках кричать: "Ющенкович! Ющенкович!".
Пророча це була сцена, оскільки після дев’яти місяців правління Ющенка чітко видно, що в українській політиці панує дух Ющенковича – сформований з реформаторських прагнень нової політичної команди і пострадянської політичної культури, у якій їй довелося діяти. Багато публіцистів – наприклад Аскольд Йеронім - засуджують цю політику. Я її оцінюю досить позитивно.
Докори, які кидають на адресу Ющенка, звучать приблизно таким чином: Ющенко відправив у відставку уряд Юлії Тимошенко і викликав розкол у "помаранчевій" команді; Ющенко мирився з корупцією навіть у своєму оточенні і – це найважливіший докір – "президент зраджує ідеали Майдану", братаючись з Януковичем, колишнім прем’єром, який торік сфальсифікував результати президентських виборів (місяць тому дві політики підписали політичний "пакт про ненапад").
Найпростіше пояснити відставку Юлії Тимошенко. У державі ще не розпочалися принципові реформи, а прем’єр-міністр надавала перевагу розкуркулюванню підприємств, які належать її політичним супротивникам, а не проштовхуванню в парламенті законів, необхідних для прийняття України до Світової організації торгівлі. У 2005 р. різко впав економічний ріст. Чи мав Ющенко підписуватися під такою неефективною політикою?
Складніше впоратися з докором щодо поблажливого ставлення до корупції у власному оточенні. Але варто пам’ятати, що хабарництво, кумівство, залаштункові ігри і сваволя правлячих еліт мають в Україні дуже довгу традицію. Це спадщина політичної культури СРСР, а свого апогею ці патології досягли при колишньому президенті Кучмі. Ющенко, призначений Кучмою прем’єр-міністром у 1999 році, пробував з цим боротися. Однак, не минуло і півтора років, як він був відправлений у відставку – олігархам заважали запропоновані Ющенком прозорі правила гри. Саме тоді багато українців усвідомили, що "кучмізм" – так тепер називають згадані нами патології – це не незмінна річ. Пізніше гасла боротьби з ним написала на своїх прапорах помаранчева революція.
Однак можна було очікувати, що патології не зникнуть з відходом Кучми. Багато "помаранчевих" політиків розпочинали кар’єру в його урядах або адміністрації. Вони погоджувалися з функціонуванням у межах цієї патологічної системи, частина з них всотала в себе погані зразки, від яких не змогла відмовитися після революції, хоча торік вони ризикували своїми кар’єрами заради захисту демократичних цінностей.
Я переконаний у тому, що Ющенко розуміє необхідність боротьби з корупцією й іншими патологічними явищами, однак, очевидно, він занадто слабкий, що розібратися з усім цим за настільки короткий час. Для того, щоб у країні, спустошеній совєтизмом, радикально змінити політичну культуру, потрібно ціле покоління. У президента поки було лише дев’ять місяців. Невже цього не розуміли ті публіцисти, які тепер критикують Ющенка, а взимку в післяреволюційному запалі прославляли його як стійкого принца, який одним махом звільнить Україну від усіх бід?
Найскладніше виправдати пакт, який президент уклав з Януковичем. Адже всі ми пам’ятаємо, що колишній прем’єр з Донецька несе відповідальність за фальсифікації на торішніх виборах.
Свого часу великий соціолог Макс Вебер провів поділ між етикою переконань і етикою відповідальності. Перша каже: чини завжди так, як тобі підказує совість, друга додає: звертай увагу і на практичні наслідки своїх дій. У політиці, якщо є діяльність, мотивована етикою, а не просто особистим інтересом, однозначно домінує етика відповідальності. Мені здається, що саме нею керується Ющенко, людина особисто чесна, що погоджується на різні гнилі компроміси заради згоди з найважливіших питань.
Тому Ющенко прагне до того, щоб головні українські політичні сили схвалили прагнення України в ЄС і НАТО, відмовилися від убивств і фальсифікацій на виборах як знаряддя політичної боротьби і зрозуміли, що приватизація повинна бути в міру чесною, а обкрадати державу не можна. Президент хоче, щоб цей консенсус прийняла і Партія регіонів Януковича, яка залишається серйозною політичною силою, а, за даними деяких опитувань, навіть лідирує.
Крім того, Ющенко мав знайти підтримку в парламенті для нового уряду Юрія Єханурова. Розраховувати на скривджену Тимошенко він не міг – прекрасна пані екс-прем’єр хоче виграти березневі вибори до парламенту, а критика президента політично набагато вигідніша, ніж поновлення співробітництва з ним. Залишаються лише Янукович і дрібніші угруповання, пов’язані з олігархами. Президент запропонував їм фактично амністію. Чи можна її виправдати? З погляду етики переконань – ні. Етика відповідальності допускає таку поведінку.
Найважливішим завоюванням революції до цього часу була свобода слова і ріст громадянською активності. Значною мірою це також заслуга Ющенка. В інших сферах ефективність президента можна оцінити як середню, але шанси ще не втрачені. Звичайно, дехто може запитати: а чи не краще поставити на Юлію Тимошенко, яка проголошує амбіційні плани радикальної перебудови країни. Хто вірить в ефективність революційних трибуналів – нехай підтримує її. Я надаю перевагу ющенківським компромісам. Як казав великий римський поет Овідій: "Крапля камінь точить не силою, а частим падінням".
Оригінал статті "Ukraіna rzadzі Juszczenkowycz" доступний на сайті "Gazety Wyborczej".
|