Стала відомою інформація, що 2009 рік може бути відзначений проведенням не одного, а двох саммітів НАТО. Та більше. Наступний самміт вже запланований на 2010 рік і він може стати одним із ключових та вирішальних  у історії Альянсу, проектуючи ухвалення нової Стратегічної Концепції для майбутнього НАТО. Місцем проведення самміту 2010 року  запланований...Лісабон.

Якщо вказана послідовність трансатлантичного порядку денного втілеться у реальність, тоді весь український євроатлантичний календар потребує негайного та кардинального перегляду.

І якщо надважкі дебати навколо нової Стратегічної Концепції Альянсу завершаться успіхом, тоді залишиться вирішити одне технічне, але надпринципове питання:”Уникнути будь-якої згадки слова «Лісабон» у назві Концепції”. Тоді, майже напевно, нове НАТО вийде на сталий та перспективний шлях свого розвитку. Й Україна у своїх трансатлантичних устрімліннях також.

Альянс на порозі стратегічних дебатів щодо свого майбутнього

Цілком очевидно, й це стало вже зрозумілим ще до Бухарестського Самміту, що Північно-Атлантичний Альянс, за недоброї політичної волі, наближаючись до відзначення дати 60-річчя утворення, одночасно наближається до, можливо, одних із самих принципових дебатів у своїй історії. Ці дебати будуть зосереджнені на виробленні нової Стратегічної Концепції НАТО та політиці розширення, як однієї із ключових складових цієї Стратегії.

Бухарестський Самміт став дуже серйозною прелюдією до таких дебатів, коли навіть «іракська криза» в трансатлантичних відносинах починає розглядатися майже дитячою забавкою. І питання про перспективну модифікацію Вашингтонського Договору із внесенням нової статті про «виключення або про добровільний вихід із НАТО» може в найближчому майбутньому набирати реальних обрисів.

Вже, напевно, сам «зміст розширення», який є присутній у Вашингтонському Договорі був надзвичайно пошкоджений тими країнами, що стали відвертими противниками надання статусу виконавців ПДЧ Україні та Грузії, та могли б вже розглядатися як кандидати на застосування статті про «виключення». З іншого боку, дані вісім країн, але вже із своїх стратегічних, і не лише стратегічних міркувань, теж резонно могли б вимагати  застосування статті про виключення для інших 18 країн-союзників. Більше того, якщо в один із історичних моментів, Україна як член НАТО (або організація, яка можливо прийде, наприклад у 2013 році, на її зміну) теж буде голосувати таким самим чином, як і 8 країн в Бухаресті, вона теж буде «заслуговувати» на внесення до списку на виключення.

Але чи починає виникати відчуття того, що нинішні інструменти інтеграції стають все більш та більш застарілими та неадекватними до вкрай важко спрогнозованого розвитку відносин всередині та за межами трансатлантичного ареалу, та й ще на тлі того, що Верховний головнокомандувач України продовжує інтегруватися до якогось міфічного «європейського оборонного союзу», який був відкинутий Францією ще в 1954 році, але зараз, багато в чому, саме зусиллями Франції планувався бути реанімованим під іншими вивісками під час її нинішнього президенства в Європейському Союзі.

Чи надають нинішні інструменти принципових можливостей для потенційних аплікантів бути залученими до обговорення та донесення своїх поглядів щодо:

пошуку стратегічного консенсусу, глобальної політичної та оперативної узгодженості, розподілу ризиків, ролей та відповідальності, застосування військових засобів у глобальних операціях, подолання корозійного впливу недофінансування,

– і це не є повний перелік тих викликів, без успішного подолання яких, трансформаційний процес загрожує зазнати поразки.

На обрії процесу розширення чітко вимальовуються критерії «додаткових цінностей» та  «абсорбційної спроможності» НАТО, які б дуже бажано базувати на:

- спільності у поглядах на сучасні та майбутні виклики;
- хоча б спільності щодо трансформації;
- хоча б адекватного фінансування з боку аплікантів.

Ці критерії можуть утворити, за аналогією із ЄС, свого роду acquis NATO, що надасть змогу бути набагато об’єктивнішим та вимогливим під час вступного процесу. Та знову ж таки, сам переговорний процес та досягнення критеріїв відповідності, є свого роду, технічним завданням, які повинні слугувати інтеграції в Альянс із його чітким та зромуліми баченням свого стратегічного майбутнього, його  сенсу існування - raison d’etre.

І вже на нинішньому етапі, існує декілька, від трьох до п’яти сценаріїв майбутнього Альянсу. Для України з можливих сценаріїв подальшого розвитку Організації Північно-Атлантичного Договору прийнятними, як видається, є тільки два. Перший, найбільш, як видається, перспективний – підтримка  трансформації НАТО в глобальний Альянс безпеки та стабільності із глобальним членством світових демократій. За такого сценарію доля статей 6 та 10 буде вимагати безумовного перегляду.

Другий – сприяння розвитку перетворення НАТО в інститут глобальної дії з членством, обмеженим чинними рамками у поєднанні із глобальним партнерством.

Інші сценарії – це рецепти для повільного, а можливо, й пришвидшенного  зникнення НАТО, хоча є й відверті прихильники повернення НАТО до своїх «витоків».

Безпекове та стратегічне позиціювання України наполегливо вимагатиме відповіді на болючі питання, які можна сформулювати наступним чином:

• Чи буде спроможна Україна в перспективі розділити з членами НАТО бачення його майбутнього?
• Якщо таке бачення буде тотожнім, наскільки реальними для України стануть шанси трасформації  спільних теоретичних розрахунків у практичні та високоефективні внески для майбутніх місій  та операцій НАТО з усього спектру інтенсивності?

На шляху до нової Стратегічної Концепції НАТО, як було запропоновано Генеральним Секретарем у березні цього року, повинна бути ухвалена «Атлантична Хартія» в якості свого роду проміжного, але вирішального для майбутньої Стратегії документу. Не існує сумнівів, що така Хартія буде намагатися визначити, як шляхи політичної трансформації Альянсу на середньо- та віддалену перспективу, так і перспективи та виклики політики майбутного розширення. Ювілейний Самміт НАТО запланований схвалити  «Атлантичну Хартію». Чи буде Україна залучена, бодай у неформальному режимі, до цього процесу та чи буде вона в змозі надати адекватні відповіді на ключові питання «Атлантичної Хартії» на шляху до ухвалення нової Стратегічної Коцепції? Ці питання, як можна спроектувати, можуть мати ключовий характер і адекватні відповіді на них можуть бути доволі чітким та правильним дороговказом.

Принципово не можна оминути й надзвичайну складність сучасного політичного, стратегічного та союзницького трактування 5 статті Вашингтонського Договору. Справжнє значення та застосованість знаменитої статті 5 Вашингтонського Договору для величезної кількості навіть беззастережних прихильників максимально швидкого входження в НАТО може стати майже шоком. Вже в Косово, не кажучи про операцію в Афганістані, ключовий сенс статті 5 був принципово деформований, якщо не дезавуйований в цілому. Та чи передбачалося з самого початку повномасштабне застосування «знаменитої союзницької статті»? Сучасна й, скоріш за все, майбутня практика НАТО надають однозначну, негативну відповідь. Згадування та посилання на статтю 5 в Україні, як виключно «споживацьку», може зіграти надзвичайно злий жарт і в кінцевому випадку призвести до деякої підозри із боку, навіть, наших беззастережних євроатлантичних промоуторів.

НАТО-ЄС: необхідність стратегічного компромісу після відторгнення Лісабонського договору

Глибинне потрясіння від ірландського «Ні» спричинило до необхідності надзвичайно кардинального перегляду самих засад програми французького президенства в Європейському Союзі, що тільки розпочалося. Першою жертвою стали фундаментальні пропозиції щодо потужного посилення Європейської політики оборони та безпеки (ESDP). Але повинна бути присутня чітка усвідомленість щодо того, що планувалося досягти наприкінці грудня, базуючись на початку практичної імплементації «Лісабону» - Договору реформ або Лісабонського Договору ЄС і його положень, які  проектувалися в якості відвертого виклику як для НАТО, так і для майбутнього трансатлантичної спільноти.

Три ключові статті Лісабонського договору, що надавали юридичне підгрунтя для ESDP, одночасно несучи пряму загрозу євроатлантичним відносинам,  були наступними:

- стаття про «постійну структурну співпрацю», яка відкривала можливість окремим групам країн на базі відповідних критеріїв утворювати військові формування для виконання завдань різного ступеню інтенсивності.

Але хто з країн-членів ЄС володіє такими військовими засобами, що відповідають найвищим сучасним критеріям та хто з країн-членів виконав свої союзницькі зобов’язання в повному обсязі під час виконання різноманітних операцій та місій, в першу чергу, в Афганістані? Та хто подолав проблеми з такими званими «національними обмеженнями» на ведення бойових дій із усього спектру інтенсивності за різноманітних кліматичних та природних умов?

- стаття про «солідарність», яка стосуєься дій ЄС у відповідь на терористичну атаку або природні та такі катастрофи, що виникли в результаті людьської діяльності;

- стаття 1, підрозділ 49 (с) про «взаємну допомогу», яка є зобов’язуючою для країн-членів ЄС та може розглядатися в якості прямої загрози статті 5 Вашингтонського Договору й тому вимагає повного текстового наведення:

«Якщо країна-член стала жертвою збройної агресії на свою територію, інші країни-члени будуть мати зобов’язання допомагати всіма засобами своєї влади, у відповідності із статею 51 Статуту ООН. Це не завдасть шкоди специфічному характеру безпекової та оборонної політики окремих країн-членів».

В узагальненому вигляді Лісабонський договір планував визначення ESDP наступним чином:

«Компетенція Союзу в сферах спільної зовнішньої та безпекової політики буде охоплювати всі сфери зовнішньої політики та всі питання, що відносяться до безпеки Союзу, включаючи поступове формування спільної оборонної політики, що може призвести до спільної оборони» (стаття 1, підрозділ 27).

Коментарі зайві й тому, очевидним є те, що з позицій подавляючої кількості центрально-східноєвропейських країн, включаючи Україну, ESDP може та повинна доповнювати дії НАТО, уникаючи дублювання або марнотрацтва, або, більше того, небезпечної конкуренції.

Кардинальне посилення розвитку Європейської політики безпеки та оборони із паралельним процесом ратифікації Лісабонського договору могли виглядати як основні складові стратегії демонтажу Альянсу або його повного підпорядкування політичній лінії ЄС. Причому, Лісабонський договір, який за словами депутата Європарламенту від Данії Йєнса-Петера Бонде є «державним переворотом», був спроектований в якості фундаментального юридичного підгрунтя такої стратегії.

І, враховуючи вищенаведене, Україна повинна готуватися й до найбільш критичного розвитку подій, якщо будуть здійснені спроби «силового» варіанту ратифікації договору, що помер.Сценарій «рятувати НАТО від ЄС», цілком очевидно , але  на жаль,  може набрати реальних окреслень.

В такому випадку дійсно трансатлантичні союзники повинні бути змушені без вагань розпочати побудову нової організації із новими місією, архітектурою, стратегічною та політичною філософією – Альянса Свободи, в якому Україна буде потужним та дійсно рівноправним партнером.

Стаття вперше була опублікована в газеті "Зеркало недели"