Дискусія про формування осі Париж-Берлін-Москва останнім часом  здобуває   резонансу, котрий йде по висхідний. Деякі спостерігачі вже охрестили це співробітництво  “потрійним союзом”, “Новою Антантою”, європейською “трійкою” і навіть “ядром великої Європи”. Але виникає питання, наскільки сильне взаємне притягання трьох країн і чи має майбутнє  це співробітництво, що виникло і сформувалося в період іракської кризи як протидія  американському силовому вторгненню в Ірак? Чи не є   ця самобутня “антивоєнна” вісь просто “випадковою комбінацією”, як назвав її  Генрі Кісенджер?

Слід зазначити, що нині  звертають  на себе увагу  надто часті зустрічі на особистому рівні  вищих посадових осіб  трьох країн. Німецьке видання «Frankfurter Allgemeine Zeitung»,  наприклад,  акцентує  увагу   на тому, що  з жодним державним діячем, за винятком білоруського президента Лукашенка, Путін не зустрічався так  часто, як з канцлером Німеччини Герхардом Шредером. А німецький посол у Москві Ханс - Фрідріх фон Пльотц вважає, що зустрічі між  лідерами цих провідних європейських країн сьогодні стали звичайною справою. Фон Пльотц переконаний, що такі зустрічі являють собою  щось досить важливе. Говорячи про подібні зустрічі на вищому рівні, потрібно також  враховувати той факт, що за стіл переговорів сідають лідери відразу  трьох країн Великої вісімки, і дві з них входять до Ради Безпеки ООН. Попередні зустрічі в березні 1998р. у Москві, у квітні 2003р. у Санкт-Петербурзі й вересні 2003р. у Нью-Йорку показали, що подібне спілкування може бути цілком продуктивним  як для посилення впливу Росії, так і для збільшення можливостей  провідних держав Євросоюзу. Однак варто підкреслити, що ці зустрічі не спричиняють підписання якихось  юридичних документів, що якось би оформили  їх стосунки. Співробітництво Російської Федерації, Франції і Німеччини будується передусім на персональних зв'язках лідерів цих країн, а за підсумками зустрічей – ніяких письмових угод.

Ті спостерігачі, які характеризують співробітництво Росії  з провідними країнами ЄС як більш продуктивне, ніж стосунки Росії і Євросоюзу в цілому, очевидно, мають рацію. Європейський Союз з недовірою і побоюванням сприймає процес, що  почався в Росії, процес “авторитарної модернізації” В. Путіна, ситуацію зі свободою слова в країні, і особливі претензії викликає, звичайно, Чеченська проблема. Які ж інтереси переслідують  Франція і Німеччина в цьому зближенні з Росією поза рамками Євросоюзу?

Чому Герхард  Шредер називає вибори, що недавно відбулися  в Чеченській республіці “прийнятними”, незважаючи на те, що  політичний істеблішмент Німеччини, як і  Європи в цілому ставить під сумнів той факт, що вибори були дійсно демократичними? І що означає, висловлена в Сочі лідерами Німеччини і Франції підтримка Росії “шляхом критичної солідарності?

Геополітичний аспект зближення

    Більшість головних країн світу – навіть
    наші друзі – зробили головною темою
    своєї зовнішньої політики створення
    противаги американській могутності.
                                     П.Родмен, 2000

Впродовж  останніх років  увага дослідників усе частіше зупиняється на тих сферах, у яких політика і позиції Росії і Європи розходяться з лінією США. Це насамперед ставлення до схильності Вашингтона, що особливо підсилилася на початку нового століття, до однобічних силових акцій на міжнародній арені. І в Росії, і в Європі ця схильність як мінімум засуджується, причому зі схожих позицій.

США керуються принципом сили і найменш налаштовані спиратися на будь-які  інститути міжнародного права. Прийнявши у вересні  2002 року нову Стратегію Національної безпеки, що схвалює використання превентивного удару, США проводять політику, що робить ставку на військову міць  і  тимчасові коаліції, політику, що орієнтується на суто національні інтереси. Така позиція за умов глобалізації, за умов, коли зростає взаємозалежність та  взаємозв'язок сучасного світу  призводить до слабко прогнозованих і регульованих наслідків та результатів.

Німеччина і Франція, що складають “ядро” Євросоюзу,   впроваджують в життя альтернативну логіку поводження на міжнародній арені – це логіка більшої відповідальності, логіка  розв’язання міжнародних конфліктів за допомогою сильної і дієздатної ООН. Саме в цьому ріслі в березні минулого  року відбулося формування альянсу Франції-Німеччини-Росії. Нагадаємо, що  15 березня 2003 року  була опублікована спільна заява Німеччини, Франції і Росії, у якій говорилося, що за “сучасних умов не існує ніяких виправдань для припинення інспекцій і застосування сили”. Три країни  зажадали скликання екстренного засідання Ради Безпеки ООН. Але держсекретар Колін Пауелл не вважав скликання екстреного засідання доцільним, а  17 березня президент Буш висунув Саддаму Хусейну ультиматум і вже 20 березня почалася війна.

Герхард Шредер,  Жак Ширак і  Володимир Путін зібралися знову вже 11 квітня в Санкт-Петербурзі. На цій зустрічі й у ході наступних консультацій вони дотримуються  загальної думки, що ООН потребує реформування та підвищення ефективності. Лідери держав переконані  в тому, що   ООН  повинна відігравати більш вагому роль як у післявоєнному врегулюванні Іраку, так і у врегулюванні інших міжнародних конфліктів. Ситуація в Іраку була важким іспитом для російсько-американських відносин, заявив  президент РФ Володимир Путін у ході однієї з  прес-конференцій. "Ми вийшли з неї з найменшими втратами", - акцентував  він. На його думку, існує тільки один механізм для розв’язання ситуацій, подібних іракській, - це ООН і Рада Безпеки організації. "Тільки там можна вирішувати подібні проблеми", - підкреслив  президент РФ.

Вісь Париж-Берлін-Москва  виникла і сформувалася  як  класичний вияв політики урівноваження сили. Виникає питання, наскільки далеко може просунутися це стримування? Відповідь на це питання видається не надто складною. У світі поки не існує і ближчим часом навряд чи існуватимуть альтернативи американському впливові.  Ні Росія ,ні  Євросоюз  на сьогодні не можуть  скласти реальної комплексної  конкуренції США. (так наприклад, якщо Європейський Союз може претендувати на співмірний конкурентний потенціал із США  в економічній сфері, проте, скажімо, у військовому вимірі Європа поки ще порівняно слабка). Прикметно  як німецька  «Welt» охарактеризувала поведінко Герхарда Шредера і Жака Ширака на недавньому самміті в Сочі. Як  висловилося видання, це був “дружній сміх і загравання з ідеєю де Голля про противагу Сполученим  Штатам”.

Важливо визнати, що франко-німецько-російські відносини мають перспективи тільки в тому випадку, якщо вони не побудовані на антиамериканізмі. Франція і Німеччина готові співробітничати не з антиамериканською Росією, а з  Росією проєвропейскою. Хоча  стратегічне партнерство по лінії Париж-Берлін-Москва  живить щирі  бажання  стримати унілатералізм  Америки,  проте  сьогодення зобов’язує нас говорити лише про  м'яке  (не конфронтаційне) стримування США.

Європу й Америку зв'язують атлантична солідарність, споріднення систем, политичне і військове союзництво, цивілізаційна єдність. Як відзначив Олександр Рар, «Америку критикувати всі готові, але відмовлятися від захисту, що Америка надає  Заходові, у Європі не збирається ніхто».

Стратегія ж  Росії на західному напрямку зараз бачиться як прагнення забезпечити тонке сплетення обох ліній – європейської й американської в єдиний позитивний підхід. Для Росії стабільні і партнерські стосунки зі США  дуже важливі, це  підтверджує той факт, що російський президент закликав  до того, щоб не драматизувати відмови США  від договору ПРО  і  припинити старі суперечки, що можуть  ще більше ускладнити двосторонні відносини, що постраждали ще і  через розширення НАТО на Схід. А після подій  11 вересня 2001 року, а так само після терактів у самій Росії, у м. Беслан,   боротьба з міжнародним тероризмом залишається в контексті загальних інтересів США і Росії,у протистоянні новим викликам Сполучені Штати саме той союзник, утрата якого для Росії не бажана.

Варто також  підкреслити, що кожна з  країн, які формують вісь Париж-Берлін-Москва має ще й свої  особливі інтереси  і зі свого погляду визначає значення цього  зближення.   Так наприклад, Росія, чия міжнародна значимість значно знизилася в результаті розвалу Радянського Союзу й Організації Варшавського договору,  стурбована пошуком можливостей для відновлення своєї ролі і як регіональної держави, і як потуги, здатної впливати на велику світову політику. Особлива взаємодія з Парижем і Берліном, початок якій було покладено в зв'язку з необхідністю розв’язання проблеми Іраку, розглядається як один із важливих інструментів для досягнення цих цілей. Ці обопільні дружні зв'язки трьох політиків зможуть зіграти також  вирішальну роль у вступі Росії до  Світової Організації торгівлі (СОТ).   Розширення НАТО, а потім і Євросоюзу – ці події, які одна за одною відбулися навесні цього року, обернулися низкою проблем для Росії. Враховуючи той факт, що  Франція і Німеччина є членами  Євросоюзу та НАТО, дружні стосунки з цими державами можуть допомогти  Росії   в  розв’ язанні  її  проблем  щодо  ЄС  і НАТО.

Для Німеччини  підтримка  Росії  і Франції важлива для того, аби добитися  постійного членства в Раді Безпеки ООН, адже  обидві  ці  держави є постійними членами цієї структури. За переконанням канцлера ФРН,  цій організації  необхідна більш репрезентативна структура, що  відповідає  реаліям  XXI  століття,  і в ній Німеччина готова взяти на себе велику відповідальність як постійний член організації. Для Німеччини,  на думку Герхарда Шредера,  дуже важливим став той факт, що Росія підтримує як проведення реформи ООН, так і це бажання Німеччини.

Франція  зараз найбільш стурбована проблемою зростання свого впливу як у Євросоюзі, так і на міжнародному  рівні.   Говорячи про Францію, ми не можемо залишити без уваги факт відвідування Жаком Шираком під час свого візиту в Росію  в квітні цього року Головного центру випробувань і керування космічними засобами ім. Германа Титова, розташованого в підмосковному Краснознаменську. “Президент Франції став першим главою закордонної держави, що був визнаний гідним честі відвідати “закрите”  місто Краснознаменськ, що давно не значиться на російських географічних картах”,-  відмітила французька   “Le Figaro”. За заявою президента Росії,  символістика даного кроку  показує рівень відкритості і довіри”, якого досягли стосунки  між Москвою і Парижем. Як зауважила  “Независимая газета”,  це  підкреслює не тільки  довіру і відкритість Москви до лідера Франції, але і може “допомогти подальшому просуванню ідеї створення європейського ПРО”.

Підсумовуючи, доводиться констатувати, що  у кожної з  країн є свій інтерес у цьому зближенні, але все-таки  це співробітництво   залишається  за умов сьогодення   в  рамках трикутника “Європа – Америка – Росія”.

Економічний аспект зближення

Привертає увагу ще один аспект зближення, а, точніше, ще одного джерела привабливості контактів з Росією для лідерів Німеччини і Франції. Безумовно,  джерелом привабливості Володимира  Путіна як партнера для Франції і Німеччини є багаті природні  запаси  енергоресурсів у Росії. Так зокрема на зустрічі, що відбулася  в кінці   серпня, лідерів трьох країн у резиденції “Бочарів ручай” однієї  з головних стала тема енергоносіїв. Ця тема виникла  в зв'язку з обговоренням ситуації в Іраку і на Близькому Сході, що впливає на стабільність і безперервність постачань нафти на світовий ринок. Ще в квітні цього року під час візиту Жака Ширака  в Росію, Президент В. Путін підкреслив,  що “навіть пересічні  громадяни будуть не байдужі до того, як взаємодія Росії і Франції в енергетиці вплине на ціни на бензин, що у Європі зараз ростуть”. А під час зустрічі (на початку липня цього року) Путіна зі Шредером  і представниками німецького бізнесу були досягнуті  домовленості  про співробітництво в галузі  енергетичної політики між російським енергетичним гігантом “Газпром” і німецькою компанією E.ON, що буде  брати  безпосередню участь в експлуатації великого родовища газу в Росії.

Росія сьогодні суперничає із Саудівською Аравією за право називатися найбільшим нафтодобувачем  у світі. На останній  зустрічі в Сочі В. Путін повідомив, що в поточному році Росія планує добути 450 мільйонів тонн нафти, з котрих 255  мільйонів тонн піде на експорт.  А так само президент  підкреслив, що Росія ніколи не зривала своїх зобов'язань з постачання газу і такої ж позиції дотримується   й стосовно  постачань нафти. Росія  також  становить інтерес для Європи  як величезний ринок збуту для  європейських високотехнологічних товарів.

Тому за умови компенсації недоліку  енергоресурсів у Європі економічної вигоди співробітництва,  вибори в  Чеченській республіці можуть бути визнані “прийнятними”,  як  висловився  канцлер Німеччини, а   питання  про ситуації з енергетичним підприємством  “ЮКОС”,  глава  E.ON Бернота (Bernotat)  коментує  коротко - це внутрішня справа Росії.

Неважко зробити висновок, що  нафта, котра   стрімко дорожчає, сприяє тому, що Росія стає цілком новим фактором в європейській економіці та політиці.

Вісь Париж-Берлін -Москва  і  розширення  Європи

Кордон між Росією і ЄС, після вступу В Євросоюз Естонії, Литви і Польші простягся Чудським (Пейпсі-ярв) і Псковським озерами, Псковською, Ленінградською і Калінінградською областями. Прийняття Шенгенських правил країнами-кандидатами має для Росії цілком визначені негативні наслідки – встановлення візового режиму замість ліберального, котрий дозволяв громадянам прикордонних областей досить вільно перетинати кордони, подорожувати, займатися торгівлею тощо.

Примітно, що поширення Шенгенських правил на країни-кандидати стало одним із пунктів списку “стурбованостей” російського Уряду наслідками розширення ЄС, якій був представлений  Комісії Європейського Союзу  ще 1999 року.

Як відзначив президент Росії  після сочінської зустрічі з лідерами Франції та Німеччини, на Європу, що  розширюється буде приходитися 51% товарообігу РФ. Президент вважає  небажаним  той факт, щоб  сучасна Європа  була розділена новими, віртуальними в даному випадку, берлінськими стінами.

За свідченням російської газети “Комерсант”, зіткнувшись зі складностями, що принесло Росії чергове розширення Євросоюзу до формату 25 членів, “Москва вирішила вдатися до обхідного маневру”. Замість того, щоб продовжувати витрачати сили на перетягування канату з керівництвом  ЄС та євробюрократією, Москва прагне усе більш активно вирішувати свої проблеми у відносинах з ЄС  в обхід Брюсселя. Тобто шляхом “безпосереднього спілкування на рівні особистих зустрічей і державних візитів із країнами – лідерами Євробудівництва”, - робить висновок газета.  Так у  недавній своїй заяві журналістам помічник президента РФ Сергій Приходько підкреслив, що "тристоронний формат дозволяє ефективніше генерувати корисні ідеї розширення як двосторонніх відносин Росії з Францією і Німеччиною, так і багатопланової взаємодії з ЄС".

По суті,  формат цих тристоронніх зустрічей і контактів, за означенням  газети «Комерсант» нагадує  структуру якогось європейського політбюро, на рівні якого проходить  вироблення єдиної позиції Європи. Розв’язання  найбільш суперечливих питань  у цьому випадку є більш простим, ніж у форматі 25+1. Оскільки Німеччина і Франція складають “ядро” Європейського Союзу і фактично сьогодні визначають формат євроінтеграції,  стратегічне співробітництво Росії з франко-німецьким  альянсом  можна  розглядати як якийсь плацдарм для формування і зміцнення співробітництва   по лінії Москва-Євросоюз.

У Берліна і Парижа є  так само свої причини для діалогу з Москвою поза Євросоюзом. Після прийняття в ЄС нових членів зі Східної Європи, що  зберігають стійку проамериканську орієнтацію, роль Франції  і Німеччини в цій організації явно слабшає, а насторожене відношення нових членів ЄС  зі Східної Європи до Росії, їх  визначена русофобія, збільшує дистанцію між Росією й іншою Європою.  У цьому випадку «особливі відносини» з Росією для  Франції та Німеччини  важливі і як компенсація  втрати свого   впливу, і, можливо, як спосіб впливати на Брюссель. Безумовно, будь-яке співробітництво має свої межи. За переконанням  впливової газети «Financial Times» створення осі Париж-Берлін-Москва не є життєздатною стратегією,  оскільки може тільки лише призвести до розколу Євросоюзу,  до складу якого входять 25 держав-членів, в котрий  Росія не входить  і навряд чи ввійде.

Перспективи вісі Париж-Берлин-Москва

Підсумовуючи, ще раз згадаємо той факт, що партнерські відносини  між лідерами трьох країн не спричиняють якихось офіційних зобов'язань цих країн одна перед одною, а воля дії Франції і Німеччини також  обмежена рамками Євросоюзу.

Вісь Париж-Берлін-Москва існує,  і в той же час немає нічого реального, щоб свідчило про її існування.

Можливо, у неї є майбутнє, заперечувати цей факт ми не можемо. З іншого боку, поки це тільки процес взаємного зближення  інтересів трьох країн, що може і не досягти своєї фінальної інституціоналізованої стадії. А оскільки це процес тривалий, то вісь Париж-Берлін-Москва – це поки більше фантом, який, однак, може з часом і за певних сприятливих економічних або геополітичних умов та обставин може стати реальним самостійним суб’єктом євроатлантичної та світової політики.