Кінець літа і початок осені 2008 року виявився не зовсім вдалим для більшості чиновників Північноатлантичного альянсу, які були змушені достроково припинити свої ”літні ”канікули” і повернутись до рутинної роботи в рамках цієї організації. Чисельні консультації на двосторонньому і багатосторонньому рівнях в рамках Євросоюзу і НАТО, обумовлені в основному останніми подіями на Кавказі та загостренням обстановки в Афганістані свідчать про глибоку стурбованість міжнародної спільноти щодо стану безпеки і стабільності в цих регіонах, а також відсутність впливових механізмів для їх зміцнення.

Результати неформальної зустрічі міністрів оборони країн-членів НАТО, яка відбулась 18-19 вересня ц.р. у Лондоні, як і їх колег глав зовнішньополітичних відомств (19 серпня ц.р.) в цілому не надали конкретної відповіді на сьогоденні реалії.

Трансформація НАТО, реформування командної структури Альянсу, підвищення рівня військової спроможності багатонаціональних контингентів і Сил реагування НАТО, проблеми спільного фінансування як військових операцій, так і життєдіяльності органів управління – по суті ці питання були темою для обговорення і попередніх зустрічей на рівні міністрів оборони. Однак, характерною ознакою саме зазначеного форуму є імплементація цих процесів через призму загострення російсько-грузинських відносин на фоні грузино-осетинського збройного протистояння,  а також активізації талібів на півдні Афганістану.

Як не парадоксально виглядає, але саме виникнення нових або загострення існуючих кризових ситуацій по логіці речей має спонукати Альянс до оперативного реагування на них, визначення слабких сторін в діях політичних і військових органів управління, сконцентрування військових, політичних, фінансових ресурсів, тощо. Іншими словами, саме екстремальні ситуації дозволяють найбільш ефективно мобілізувати існуючий потенціал для їх подолання.

До серпня ц.р. основними аренами для перевірки Альянсу на ефективність були Балкани і Афганістан. Причому, для НАТО узагальнюючими критеріями оцінки ситуації в цих регіонах є факт збройного протистояння, недопущення гуманітарної катастрофи, відбудова регіону (країни) та надання економічної і іншої допомоги постраждалій стороні.

Ситуація, що склалась в серпні ц.р. на Кавказі і стала однією з тем для обговорення главами оборонних відомств, є неординарною за своїм змістом і цілями протиборчих сторін. Її неординарність ґрунтується на виникненні збройного протистояння між суб’єктами колишнього Радянського Союзу, який кожен по своєму проігнорував міжнародне право і очікує підтримки своїх дій з боку тієї ж міжнародної спільноти.  Мабуть, ця тема буде ще тривалий час основою для дискусій і полемік в колах політиків, політологів, експертів, однак оскільки саме Альянс на теперішній час є основним інструментом гарантування міжнародної стабільності і безпеки, то буде не зайвим оцінити роль НАТО у стабілізації обстановки довкола російсько-грузинського протистояння.

Політична складова дій керівництва Альянсу виглядає бездоганно. Тут були і політичні заяви Генерального секретаря НАТО Я.Схеффера з закликами до сторін про припинення ескалації напруженості, і консультації на двосторонньому рівні між Альянсом і окремими його членами та Москвою і Тбілісі, і надання гуманітарної допомоги постраждалому цивільному населенню, і створення Комісії НАТО – Грузія.

 В цілому, попередні кроки НАТО щодо врегулювання ситуації довкола Грузії і Південної Осетії зведені у наступні заходи:

направлення в Тбілісі спеціального представника НАТО на Кавказі та в Центральній Азії Р.Сіммонса з метою ”...проведення консультацій з грузинським урядом і інформування керівництва Альянсу”.
направлення в буферну зону фахівців НАТО з питань надзвичайного цивільного планування (15 осіб) для визначення рівня збитків інфраструктурі, завданих Грузії в ході бойових дій і, в цьому контексті, рівня фінансової і іншої допомоги (за оцінками Віденського інституту міжнародних економічних досліджень /WIIW/ Грузія зазнала збитків на суму близько  2,8 млрд. дол. США, 1 млрд. дол. з яких зобов’язались відшкодувати США, а 500 млн. євро протягом 2008-2010 рр. -  ЄС );
вжиття заходів для підвищення рівня безпеки для прольотів через регіон цивільних повітряних суден;
відновлення системи державного і військового управління і ліній комунікацій;
надання Грузії (у разі потреби) допомоги з очищення території від мін і інших вибухонебезпечних предметів.

При чому, упереджуючи негативну реакцію Росії, було заявлено, що в планах Альянсу немає намірів надавати Грузії озброєння і військову техніку, однак це право знаходиться в площині двостороннього військово-технічного співробітництва між Грузією і іншими країнами.
Очевидно, такі дії керівництва Альянсу слід розцінювати як глибоке занепокоєння ситуацією на Кавказі і намагання вплинути на мирне вирішення конфлікту. Мабуть, буде зайвим на цьому фоні надавати оцінку різким заявам і практичним крокам Адміністрації США, спрямованим на поглиблення кризи у російсько-американських відносинах, враховуючи закінчення терміну її каденції, а значить і відсутність відповідальності за наслідки, які ляжуть певним тягарем на плечі наступного Президента США. Але один висновок можна зробити вже сьогодні. Для європейських ”важковаговиків”- членів НАТО стало набагато раніше зрозумілим, що сучасна Росія і Росія зразка 1991 року - це дві різні країни. І не враховувати цей факт у сучасній міжнародній політиці є недопустимою легковажністю. Незалежно від міжнародної політичної кон’юнктури власне Росія це не дозволить вже нікому. Тому, Генеральний секретар НАТО на фоні критики дій Росії по відношенню до Грузії обережно заявив, що ”...намагання наказати Росію не принесе позитивних результатів в пошуку мирного врегулювання конфлікту. Події на Кавказі не повинні заважати співробітництву між Альянсом і Росією у вирішенні важливіших задач”. Одним з головних напрямків такої співпраці за словами Я.Схеффера є боротьба з міжнародним тероризмом і успішне виконання Альянсом місії в Афганістані.

На певний градус знизилась тональність і офіційного Вашингтону. Так, напередодні зустрічі міністрів оборони країн-членів НАТО міністр оборони США Р.Гейтс в інтерв’ю 18 вересня ц.р. британському телеканалу ”Sky News” зазначив, що ”...нам надалі треба діяти дуже обережно, оскільки в НАТО існує дуже багато і різних пропозицій (відносно Росії, авт.) від партнерів з Балтії і Східної Європи з однієї сторони, і Західної Європи – з іншої”.

В рамках проблеми щодо трансформації НАТО не залишилось поза увагою і питання подальшого розширення Альянсу в світлі кавказьких подій. На цьому фоні заслуговує на увагу щорічна доповідь Королівського Міжнародного інституту стратегічних досліджень, з якою ознайомили учасників форуму. В питаннях розширення Альянсу експерти інституту закликали НАТО ”...не перетворювати процес свого розширення в ”російську рулетку”. За їх оцінками, ”...замість захоплення темою подальшої експансії Альянсу доцільно зосередити увагу на підтримці і розвитку нових  країн-членів”. Далекоглядна оцінка.
Військовий компонент в гаммі комплексу заходів НАТО щодо нормалізації обстановки на Кавказі характеризувався показовим заходом в акваторію Чорного моря бойових кораблів деяких країн-членів НАТО.

Довідково: В кінці серпня-напочатку вересня в акваторії Чорного моря були зосереджені 10 човнів ОВМС НАТО, з яких 4 входять до складу 1 постійної групи (SNMG-1), а саме:
іспанський фрегат КРО ”Адмірал Хуан де Бурбон”, озброєний американською системою ППО ”Іджис” з дальністю стрільби до 170 км;
американський фрегат КРО ”Тейлор” типа ”Олівер Хазард Перрі”;
німецький фрегат КРО ”Любек” класу ”Бремен”;
польський фрегат ”Генерал Казі мір Пуласки” (колишній американський фрегат КРО ”Кларк”).
Канадський фрегат КРО ”Віль де Квебек” типу ”Галіфакс” в серпні покинув акваторію Чорного моря.

Впродовж вересня ц.р. відбулось посилення цього угруповання за рахунок бойових кораблів ВМС США, у тому числі:
есмінця КРО ”Макфол” типу ”Арлі Берк”;
сторожового корабля берегової охорони ”Даллас” типу ”Гамільтон”.

Крім того, в північну частину Чорного моря були направлені чотири бойових корабля ВМС Туреччини. Також, очікується прибуття в регіон флагмана 6 флоту США командно-штабного корабля ”Маунт Уітні” типу ”Блю Рідж”.
Всього, за неофіційними даними, до кінця вересня ц.р. оперативна група кораблів ВМС країн-членів НАТО буде налічувати 18 одиниць.

Саме показовим, тому що приведена чисельність і класи кораблів навряд чи придатні для гуманітарної допомоги. І справа не в тім, що загальний бойовий потенціал Чорноморського флоту РФ у 1,5 рази нижчий, ніж п’яти бойових кораблів цього угруповання (залишимо цю тему для військових експертів). І навіть не в тім, що проігноровані вимоги Монтрейської конвенції, прийнятої на Конференції з режиму Чорноморських проливів у 1936 році (м.Монтре, Швейцарія).

Конвенція підтвердила право торгових суден усіх країн заходити через чорноморські проливи як в мирний, так і воєнний час. Однак, режим проходу чорноморських проливів для військових кораблів «нечорноморських» країн за попереднім узгодженням з Туреччиною (Босфор, Дарданелли) обмежується загальним тоннажем 30 тис. тонн з можливістю збільшення до 45 тис. тонн і строком перебування в акваторії Чорного моря до 21 доби.

У ситуації, що склалась, ключовим моментом є те, що світ знаходився на порозі нової «карибської кризи» зразка XXI століття з непередбачуваними наслідками.

Іншою болючою темою для Альянсу залишається Афганістан. Її актуальність для керівництва НАТО та окремих країн-членів особливо зросла за останній час.

По суті, з часу останніх зустрічей на рівні міністрів оборони країн-членів Альянсу (8 лютого ц.р., м.Вільнюс; 27 травня 2008 р., м.Берлін) та інших форумів на вищому рівні (включаючи і Бухарестський самміт НАТО) проблеми збільшення чисельності військових контингентів у складі Міжнародних сил сприяння безпеці в Афганістані (МССБ), їх матеріально-технічне забезпечення, удосконалення механізмів фінансування так і залишились предметом для політичних дебатів. Як свідчить обстановка в Афганістані, зусилля воєнно-політичного керівництва Альянсу в цілому і окремих країн-членів зокрема є явно недостатніми для докорінної покращення ситуації в цій державі.

Найбільш тривожним симптомом загострення обстановки є людські втрати національних контингентів як у відносно спокійному північному регіоні Афганістану, де дислоковані підрозділи збройних сил ФРН, так і в американо-британській південній зоні відповідальності, де діяльність талібів особливо активна.

Якщо вдатись до прагматичного аналізу ситуації протягом останніх трьох років місії НАТО в Афганістані, то факти не викликають оптимізму.

Так, у 2005 році в Афганістані налічувався військовий контингент миротворчих сил чисельністю близько 27 тис. військовослужбовців (включаючи американських). На той час, коли в країні де-факто був відсутній легітимний уряд і активність талібів була максимальною, зона нестабільності обмежувалась відносно невеликим районом на південному сході країни та частково Гіндукушем. У 2006 році, коли чисельність контингенту НАТО досягла 40 тис. військовослужбовців, зона нестабільності вже охоплювала весь південний і східний регіони, частину західного і розпорошені джерела на півночі Афганістану. У 2007-2008 рр. військовий контингент МССБ добіг чисельності близько 50 тис. військовослужбовців, а зона нестабільності вже дійшла до околиць Кабула. На цьому фоні, США планують до кінця поточного року направити в Афганістан додатково 4,5 тис. військовослужбовців, скоротивши свій контингент в Іраку на 8 тис. військовослужбовців. Таким чином, США продовжують дотримуватись концепції взаємозалежності чисельності національних військових контингентів і рівня стабільності.  Правда, в Берліні і Парижі з цього приводу дещо інша думка.

Як не прикро, але необхідно засвідчити, таліби значно переграють Захід (НАТО) у швидкості зміни тактики дій, а також в ефективності пропаганди. Один з козирів - це відсутність бюрократичних перешкод, характерних для Альянсу. Фактично, з минулого року таліби перестали формувати значні за чисельністю загони (70-80 бойовиків). Тактика замінена на дії невеликих і мобільних груп без створення будь-яких стаціонарних осередків опору, які легко виявити технічними засобами розвідки і знищити, а у разі загрози ці малочисельні групи розсіюються поміж цивільного населення. В арсеналі у талібів звичайний набір терористичних прийомів (засади, підриви, закладка вибухових пристроїв, використання терористів-смертників, тощо), який характерний для міжнародного тероризму. Крім того, таліби дуже вдало використовують ментальність місцевого населення. Загалом, їх пропаганда зводиться до двох тез. По-перше, з огляду на далеке і не дуже історичне минуле у афганців великий рівень не сприйняття іноземної військової присутності. А значить, ”…лише Рух ”Талібан” здатний утримати в свої руках прапор національно-визвольної війни з невірними”. По-друге, образ Заходу (НАТО) видається як ”…похід хрестоносців, які прийшли на землю Афганістану, щоб силою і грошима зламати релігійні переконання афганця”. Здається диким, але серед афганського населення це спрацьовує.

Не слід забувати і про фактор пакистанського осередку Руху ”Талібан”, мобілізаційний ресурс якого за різними даними нараховує 20-30 тис. осіб (!). Влітку цього року була досягнута домовленість між афганцями і лідером вазірістанських талібів Бейтуллой Мехсудом про те, що таліби-афганці своїми акціями не будуть провокувати контингент МССБ та США на дії у відповідь і перебазуються на територію Афганістану. Водночас, таліби-пакистанці будуть дислокуватись у прикордонній смузі і, у разі необхідності, здійснювати рейди в глибину території Афганістану. Все ж таки треба засвідчити, що рівень координації і організації дій талібів зазнав якісно нового рівня. Таким чином, зона опору контингенту МСББ вийшла за межі однієї етнічної групи і разом з пуштунами до бойових дій де-факто залучені і пенджабці, представники правлячого в Пакистані етносу. Ось вам і реформування командної структури і системи управління ”по-талібанськи”. Оперативно, ефективно і без саммітів.

Система фінансування талібів також проста і ефективна. Джерел фінансування декілька. Однин з них – «благодійні» фонди деяких країн Перської затоки. Разом з тим, кожна сім’я сплачує 10%-ний так званий закят, релігійний податок, спрямування якого є зрозумілим. Це кримінальна схема, але вона діє. Однак, левова частка (понад 60%) фінансових потоків надходить від наркотрафіку. Звичайно, «воєнний» бюджет талібів значно скромніший за Альянс, однак ефективність кожного затраченого долара у талібів в 5-10 разів вища. Хоча б тому, що кожне «килимове» бомбардування або ракетно-артилерійський обстріл позицій талібів на виході призводять до чисельних жертв серед мирного населення і як наслідок, появи нових добровольців до бойових груп талібів. І знов таки ж. Система фінансування налагоджена і діє безперебійно без проведення науково-практичних конференцій і саммітів. І чи не знання дійсного стану справ в Афганістані змусила голову Комітету начальників штабів збройних сил США (еквівалент начальника Генерального штабу) адмірала М.Маллена на слуханнях 10-12 вересня ц.р. в Конгресі США засвідчити, що у нього ”…виникає сумнів, що ми перемагаємо в    Афганістані” ?

На цьому фоні загрозливо для США набирають обриси майбутніх відносин з Пакистаном після добровільної відставки з поста президента країни лояльного Первеза Мушаррафа і обрання Азіфа Аль Зардарі, з яким пов’язують перспективи дистанціювання від США у поєднанні з посиленням ісламізму. Свідченням цього є різка заява начальника штабу сухопутних військ Пакистану генерала Ашфака Кіані на операцію проти талібів американського спецназу на території Пакистану 3 вересня ц.р., в результаті якої за різними даними загинуло близько 15 цивільних громадян.  За його словами ”…будь-яка спроба США нанести удар по території Пакистану зустріне адекватну відповідь від національної армії”. Навряд чи дозволив би собі такі заяви хоча і високий, але військовий чин без благословення на те вищих державних осіб. А Пакистан - це не таліби, це ядерна держава.

Зі специфікою перебування НАТО в Афганістані зрозуміло. А що власне сам Альянс? Окрім розуміння необхідності реформування командної структури, розвитку Сил реагування НАТО та вирішення інших, пов’язаних з цим питань, ці процеси відбуваються не такими темпами, як того вимагає обстановка. Продовжують точитись дискусії між США і Великобританією та іншими європейськими союзниками про перерозподіл зон відповідальності, що мабуть не буде мати перспективи. І США, і Брюссель розуміють, що система управління контингенту МССБ недосконала і не гнучка. Кожний національний військовий контингент у своїй зоні відповідальності дотримується своєї тактики, а значить потребує удосконалення система координації дій. Вже не кажучи про американські підрозділи, які діють в рамках антитерористичної операції ”Непохитна свобода” і знаходяться під іншим командуванням. У свою чергу, підрозділи збройних сил Канади та більшості європейських союзників по Альянсу (крім Великобританії і Франції) недостатньо забезпечені і слабо підготовлені для ведення бойових дій в умовах напівпартизанської війни. За оцінками експертів, також негативно впливає і ротаційний принцип командування.

Так що про якісь суттєві кроки на шляху практичного реформування системи управління говорити мабуть передчасно. Однак, доцільно зазначити, що на національному рівні цей процес триває і досить активно. Зокрема, в рамках Альянсу триває процес розробки нової Стратегічної концепції НАТО, і, скоріш за все, перше її обговорення буде розпочато у наступному році.

 
У Франції розробляється нова доктрина вогневої підтримки, прийняття якої очікується влітку 2009 року. В цьому ж році Франція приступає до реалізації комплексної програми переозброєння збройних сил ”Скорпіон”.

В Пентагоні була підтримана ідея об’єднання ядерних сил під одним командуванням, що на думку розробників має удосконалити систему управління, оптимізувати організаційну структуру, покращити фінансування. Процеси реформування національних збройних сил проходять і в інших європейських країнах-членах НАТО.

Як би там не було, але для глав оборонних відомств зрозумілим є одне – реформування Альянсу давно вже треба виводити з паперової площини хоча б тому, щоб він остаточно не перетворився за словами колишнього прем’єр-міністра Іспанії Х.Аснара в ”…зомбовану організацію”.

І ще одна думка заслуговує на увагу: «Безпеку неможливо забезпечити розрізнено, кожен за себе. Нереалістична і точка зору, що всезагальну безпеку забезпечать Сполучені Штати як найпотужніша держава сучасного світу. Нам потрібний альянс країн для протистояння загрозам - альянс за участі США, Європи, Росії, Китаю і під егідою ООН» (Жак Сантер, колишній прем’єр-міністр Люксембургу, один з «батьків» Європейського Союзу).

Додати нічого.