Якщо впродовж року НАТО не знайде нового сенсу спільного існування, його новий Генеральний Секретар може бути останнім – про загрози для Альянсу.

Вже декілька тижнів світ польської політики та ЗМІ захоплюється змаганням за крісло шефа НАТО нашого надалі неофіційного кандидата Радослава Сікорського. Коли на вихідних з Вашингтону долинули неформальні сигнали про підтримку президентом Бараком Обамою кандидатури данського прем’єра Андерса Фога Расмуссена, більшість коментаторів перекреслили шанси керівника польського МЗС.

Потім несподівана допомога прийшла з Анкари, де також анонімні джерела сказали, що Туреччина може заветувати кандидатуру Расмуссена, тому що той три роки тому погано розіграв справу публікації карикатур на пророка Магомета у данських ЗМІ. Наступна сенсація з’явилася у вівторок – ось нібито Польща готова заблокувати Расмуссена, бо воліє канадця Пітера МакКея.

Гра за крісло НАТО воістину є захоплюючою, бо ніколи раніше Польща не брала участі у грі з такою великою ставкою. На розкрученій каруселі з прізвищами наступників Япа де Хооп Схеффера втрачається, однак, дискусія про майбутнє НАТО. А це майбутнє не залежить від того, чи на чолі його стане Сікорський, Расмуссен або МакКей, а від того, чи зможе Альянс вийти цілим із Афганістану, чи домовиться з Росією і Європейською Унією. А про це у Польщі мовиться дуже мало.

Тим часом Альянс знову знаходиться у критичній точці своєї історії, і хто би не мав ним керувати, мусить мати достатньо політичної сили, думок і мужності, щоб при підтримці столиць провести остаточну трансформацію пакту.

Список завдань є довгим, кожне окреме є мало не викликом, але разом складають пазл, що за рівнем складності перевищує навіть можливості генія. Першою приміркою спроб їх впорядкування буде саміт альянсу у Страсбурзі та Келі на початку квітня. А ось найважливіше з них.

Як вийти з Афганістану і вижити?

Програма мінімум – це згладжування поділу, наявного в НАТО стосовно ведення операції в Афганістані. Американці, британці та канадці нарікають на брак солідарності з боку союзників зі старої Європи, переважно з Німеччини, Франції чи Італії, які, прикриваючись обмеженим мандатом, не хочуть битися з талібами і воліють розташовуватися на безпечній півночі Афганістану.

Ніщо не свідчить про те, що після зміни Генсека НАТО німці та французи змінять думку і захочуть більше знекровити свої відділи. Може, варто повернутися до кружляючої серед експертів і політиків концепції поділу завдань в Альянсі – на групу союзників із "hard power", що займається боротьбою (тобто США, Великобританія, Канада і частина нових союзників, напр. Польща), і на табір "soft power" чи табір м’якої сили, яку традиційно складає стара Європа. Німеччина, Франція, країни Бенілюксу зайнялися б військовою, економічною допомогою, сипонули б грішми і програмами підсилення адміністрації, судів і поліції.

Все вказує на те, що на допомогу новому керівнику НАТО прийде нова адміністрація США. Президент Барак Обама недавно визнав, що працює над стратегією виходу з Афганістану і що новим пріоритетом має бути недопущення терактів Аль-Каїди, що далі знаходить собі притулок в Афганістані, на цілі у США та в союзних країнах.

Яку позицію щодо афганських дилем має Польща? Недавно прем’єр Дональд Туск сказав, що ми є там згідно зі старопольським гаслом "За нашу і вашу свободу". Міністри Кліх і Сікорський кажуть, що високо тримати наш прапор в Афганістані є інтересом Польщі. Панове, цього трохи замало.

Чи Росія мусить іти в пакеті з замороженням розширення?

Всі погоджуються, що НАТО мусить наново визначити свої стосунки з Росією, допомоги і співпраці якої потребує в Афганістані. Проблема в тому, що формула консультаційної Ради НАТО–Росія вичерпалася. Москва хоче бути не тільки консультованою, але й мати вплив на ключові рішення пакту, наприклад стосовно розширення альянсу на Україну і Грузію, які вона вважає своєю зоною впливу.

У цій справі НАТО також поділене. Стара Європа вважає, що можна примружити око на російське прагнення повернути собі зони впливу, і тим самим заморозити розширення альянсу щодо і так неготових до вступу в пакт України і Грузії.

Іншу думку мають члени НАТО з Центральної і Східної Європи на чолі з Польщею. Вони вважають, що відкладання "у довгий ящик" прийняття України і Грузії в обмін на допомогу і згоду Росії – надто висока ціна і обмеження суверенітету.

Це доводить ще й російська пропозиція розмов про нову архітектуру безпеки. Стара Європа і США готові вислуховувати пропозиції Москви. Нові члени побоюються, що це буде початком кінця НАТО, що останнім часом виконує також і роль форуму діалогу між Заходом у широкому розумінні та Росією стосовно безпеки.

Щодо нового визначення стосунків із Росією Польща могла б зайняти більш виразну позицію.

Залагодження стосунків із Росією після її агресії на Грузію у 2008 році є великим викликом для всіх західних лідерів. Потужніші за Польщу країни не мають жодних ідей, як собі порадити з новою хвилею російського імперіалізму. Як країна на межі НАТО, ми повинні докласти зусиль, аби саме НАТО, а не якась нова організація, надалі було місцем, де західний світ розмовляє з Росією. З особливою обережністю повинні дивитися на російську пропозицію творення нової архітектури безпеки, бо вона може означати кінець НАТО.

НАТО і ЄУ, або як лікувати шизофренію Заходу

Відомий експерт щодо безпеки Ендрю Мічта [Andrew Michta] з Європейського центру стратегічних досліджень імені Джорджа Маршала в Німеччині вважає, що від того, як складуться стосунки ЄУ і НАТО, буде залежати майбутнє цієї останньої організації. Коротше кажучи – без порозуміння з ЄУ НАТО може не дати собі ради.

Хоча обидві організації є найбільшою співдружністю свободи і демократії на світі, взаємні стосунки підшиті груповою шизофренією. Більше того – більшість країн ЄУ належать також до НАТО, і навпаки. Однак трапляється й так, що коли керівник дипломатії якоїсь країни Заходу промовляє на форумі ЄУ, то говорить зовсім щось інше, аніж декілька місяців або тижнів раніше на форумі НАТО.

Формально НАТО і ЄУ мають порозуміння про співпрацю, завдяки яким зачатки армії Унії можуть користуватися планувальними ресурсами альянсу. Проблемою є Туреччина, яка є в НАТО і якої Захід не хоче в Унії. Але при дещиці доброї волі проблему Анкари можна швидко розв’язати.

Обидві організації зобов’язані між собою співпрацювати, тому що тверду силу, а також планувальні та логістичні ресурси однієї досконало доповнює м’яка сила, досвід і бюрократія другої. Сьогодні проблемою не є вже холодне ставлення Франції чи Німеччини до США, бо ж нова адміністрація відходить від унілатералізму Буша, а керівники в Берліні та Парижі не є хворобливо антиамериканськими.Що ж Польща, країна, якій завжди залежало на добрих трансатлантичних стосунках, зробила для зближення НАТО і Унії?

Чи вдасться відновити співдружність загроз?

НАТО виникло як співдружність країн, що поділяють ті ж самі цінності (свободу і демократію) і загрози (Радянський Союз). Після падіння СРСР цей натівський хребет почав вигинатися на всі боки.

Упродовж 60-х років існування НАТО мало шість стратегічних концепцій, і остання походить із 1999 року, тобто з часу до терористичних актів у США у вересні 2001 року, до операції в Афганістані та інтервенції в Іраку, а також російсько-грузинської війни.

Без створення нового плану, який би підтримували всі, не вдасться опрацювати нову стратегічну концепцію, дискусія над якою повинна початися на саміті у Страсбурзі/Келі. Це не буде легко, тому що окремі члени сьогодні інакше розглядають загрози. НАТО перестало бути співдружністю з однаковим баченням загроз.

Візьміть, наприклад, тероризм. Нібито всі погоджуються, що це загроза для Заходу і НАТО. Але для США тероризм є зовнішньою загрозою, "Аль-Каїда" в Іраку, Афганістані та Пакистані. Для Німеччини, Франції, Нідерландів та Великобританії тероризм є внутрішньою проблемою – загрозою є терористичні осередки, які створюють у Гаазі, Лондоні та Мюнхені вітчизняні мусульмани.

Чи є загрозою Росія? Для Польщі, балтійських країн Москва, що відновлює свої зони впливів, – це більше ніж виклик. Німці та французи чи італійці бачать у Росії перш за все партнера. Хоча всі в НАТО, власне, погоджуються, що енергетична безпека є одним із викликів для альянсу, Берлін збільшує свою енергетичну безпеку, будуючи з росіянами трубопровід по дну Балтики, через який будуть перекачувати російський газ. Польща і балтійські країни бачать у цьому газопроводі загрозу для своєї безпеки.

У справі деяких потенційних загроз немає згоди не тільки між окремими країнами, але й між міністрами з того самого уряду. Недавно на міжнародній конференції у Варшаві, присвяченій темі майбутнього НАТО, начальник польського Міноборони Богдан Кліх сказав, що боротьба з глобальним потеплінням не повинна дописуватися до каталогу нових завдань НАТО. Він також визнав, що потрібно прагнути до рівноваги між експедиційними завданнями НАТО (читай Афганістан) і його основною функцією оборони власних членів на своїй території.

Проблема в тому, що виступаючи на тій самій конференції тільки на декілька годин пізніше, міністр закордонних справ Радослав Сікорський сказав щось цілком інше. Отож, він переконував, що глобальне потепління є одним із найбільших викликів, які потрібно сформулювати в новій стратегічній доктрині. Він теж запевняв, що між експедиційною і оборонною функціями НАТО немає суперечності – а навпаки, обидві прекрасно доповнюються.

НАТО як Варшавський договір?

Викликів, що стоять перед НАТО, очевидно, є значно більше. Вплив цього найновішого чинника – глобальної фінансової і економічної кризи – важко оцінити. Відомо, що і так зменшені на Заході впродовж останніх років бюджети на оборону через неї уряди урізатимуть зараз ще більше. Таких неприємних сюрпризів може трапитися більше – як раптове і непогоджене рішення Іспанії про виведення своїх військ із Косова.

Тому також, якщо впродовж найближчого року НАТО не знайде нового сенсу спільного існування, його новий керівник, якого зараз вибирають, може бути останнім. А НАТО стане історичною статтею в енциклопедії – як Організація Варшавського договору.