Іран дедалі більше стає державою, поведінка якої обговорюється на шпальтах світової преси, в експертних колах та на найвищому політичному рівні серед ключових міжнародних гравців. Наразі, важко прогнозувати, якими будуть кроки міжнародної спільноти щодо врегулювання кризи, яка виникла у зв’язку з непереборним бажанням цієї держави розвивати власну ядерну програму. Можна говорити лише про ймовірні сценарії.

 Спробуймо розглянути ці сценарії, враховуючи інтереси "ключових гравців" та беручи до уваги поточний стан розвитку міжнародної системи та існуючих міжнародних режимів.

 Для повноцінності аналізу насамперед слід звернутися до передісторії. Вона полягає в наступному: після Другої світової війни поява ядерної зброї в низки країн світу спричинила до появи нових загроз та ризиків, нейтралізація яких була забезпечена передусім шляхом збереження існуючого статус-кво – так би мовити встановленням фіксованої кількості держав-власниць ядерної зброї – та балансом інтересів в рамках існуючого "ядерного клубу".

 На міжнародно-правовому рівні такий стан справ було закріплено Договором про нерозповсюдження ядерної зброї, який став наріжним каменем Режиму нерозповсюдження.

 Однак, режим нерозповсюдження, який є по суті системою вимушених заходів, не був всеохопним і універсальним інструментом. Лише у віддаленій перспективі, за умови завершення холодної війни та в рамках парадигми "вічного миру" цей інструмент можна було б вважати дійсно ефективним та потужним. На жаль, наразі його потужність сильно підважена. Значною мірою, до цього спричиняла й поведінка ядерних держав. Так, скажімо, небажання більшості офіційно визнаних ядерних держав (єдиним винятком є КНР, яка зробила відповідну заяву ще у 1964 році, після першого випробування ядерної зброї) відмовитися від застосування першими ядерної зброї проти держави, що не володіє ядерною зброєю, додавала і додає аргументів тим, хто критикує держави, які володіють ядерною зброєю, за подвійні стандарти і небажання виконувати свої зобов’язання згідно ДНЯЗ. Звісно, до числа таких критиків можна віднести і лідерів країн, що прагнули набути ядерну зброю.

Ще однією точкою напруги в режимі нерозповсюдження є небажання держав, що володіють ядерною зброєю, посилити гарантії безпеки неядерних держав – аж до надання їм юридично зобов’язуючих гарантій безпеки. У цьому свого часу було відмовлено навіть Україні, Казахстану та Білорусі. (Вочевидь, за таких умов і Ірану не доводиться претендувати на згадані гарантії).

 У своїй сукупності вищенаведені фактори призвели до того, що низка держав, які попередньо не мали ядерної зброї, - набули її. Фактичне визнання де-факто ядерного статусу держав, що створили ядерну зброю перебуваючи поза ДНЯЗ, - Ізраїлю, Індії та Пакистану з боку Заходу та Росії, дало підстави прагнути набуття ядерної зброї і іншим державам. Зокрема й Ірану, чиє латентне прагнення набути ядерну зброю, у сукупності з радикальними ісламськими політиками на чолі, викликає серйозне занепокоєння міжнародної спільноти.

Іран є підписантом Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, згідно з яким ядерна діяльність будь-якої держави-учасниці перебуває під суворим міжнародним контролем.

Проте, у 2002 році в Ірані була виявлена незадекларована ядерна діяльність. Вже відтоді на міжнародному рівні почали точитися суперечки щодо того, наскільки мирними є ядерні проекти Тегерану.

Аргументом на користь версії про воєнне спрямування ядерних програм Тегерану стало те, що одному з лідерів по видобуванню нафти та газу не зовсім доречно перейматися пошуком альтернативних джерел енергії, хоча це вважають досить суперечливим аргументом. Інший аргумент -  швидке розгортання Іраном ракетної програми, що передбачає розробку ракет із радіусом дії понад 2 тис. км. Іран провів успішне випробування ракети Shihab-3 з радіусом дії у 1300 км. здатної доставити боєголовку вагою до однієї тонни до Ізраїлю. Окрім того Іраном активно ведеться розробка ракет Shihab-4 здатних вражати ціль на відстані до 2000 км. Ракета створена на снові північнокорейської No Dong.

Експерти стверджують, що ракети з такою дальністю дії доцільно розробляти лише тоді, коли йдеться про зброю масового знищення. В іншому разі вони малоефективні. Точність влучання таких ракет низька. Похибка може бути до кілометра.

Цікава деталь - іранські ракети Shihab майже нічим не відрізнялися від ракет No Dong та Ghauri, проте останні зміни у дизайні (значне уподібнення до російських аналогів), а разом з тим і покращення бойових можливостей непрямо свідчить про долучення до процесу вдосконалення ракети російських фахівців.(Безпосередня і відкрита участь російських фахівців у таких розробках суперечила б ДНЯЗ і вступала б в дисонанс із статусом Росії як  учасника Режиму контролю за ракетними технологіями).

Не менш цікавою деталлю є також те, що Іран має також досить розвинену систему протиповітряної оборони (спеціалісти у галузі нерозповсюдження переконливо доводять, що це також непрямий наслідок недієвості режиму нерозповсюдження, що не дає державам-учасницям належних гарантій безпеки).

Для такого характеру оборони Іраном використовуються ракети S-300PMU-2. (для довідки: ракета С-300 була розроблена в 60-ті роки російським науково-виробничим об’єднанням "Алмаз". Нині Іран та Сирія озброєні з останніми версіями цієї ракети S-300PMU-2, яка є значно ефективнішою).

Усі ці факти тут наведено для того, щоб надалі аналізуючи діяльність міжнародних акторів враховувати їхню роль у розвитку ядерної програми Ірану. А неконструктивну роль, як бачимо виконували і ядерні держави, що нехтували своїми обов’язками в рамках ДНЯЗ, загалом, і російські фахівці, які, високоймовірно, надавали консультації своїм колегам "ядерщикам" та "ракетчикам" з Тегерану.

Коли ж, до певної міри в результаті такої неконструктивної поведінки, Іран розпочав несанкціоновані МАГАТЕ ядерні розробки, це викликало занепокоєння як "ядерних" держав, так і міжнародної спільноти загалом.  Відтак, розпочалися спроби врегулювання наростаючої "іранської кризи". Ініціативу у веденні переговорів щодо врегулювання кризи взяв на себе Європейський Союз. "Велика трійка" (Франція, Німеччина та Великобританія) на відміну від Сполучених Штатів, де домінуючою була позиція "яструбів", намагалася позиціонувати себе в якості "голуба миру". Брюссель стояв на позиціях військового невтручання та застерігав США від надмірно жорстких санкцій. Проте, тоді як у Європі розраховували на успішне врегулювання наростаючої кризи дипломатичними шляхами і Брюссель розраховував утвердитися в ролі успішного медіатора конфліктів, Тегеран, маючи в руках нафтові важелі, використовував позицію Європи передусім для затягування переговорного процесу і тиску на США, втім, безуспішного.

Зрештою, потуги Європи виступити незалежним арбітром (дещо лукаві, адже ЄС має свій неабиякий інтерес у врегулюванні іранської кризи – у випадку воєнних дій в Ірані грандіозний проект "Nabucco" залишиться лише на папері) зазнали невдачі. Іран продовжив роботу над програмою збагачення урану, і на черговому засіданні МАГАТЕ було вирішено передати справу Ірану до Ради безпеки ООН, а країни ЄС вимушені погодитися з тим, що позиція Сполучених Штатів, які віддавна вимагали втручання Радбезу, взяла гору над спробами європейців порозумітися з Іраном, який є одним з основних експортерів нафти до Європи.

Треба згадати, що серед компромісних варіантів, які розглядалися сторонами, було збереження за Іраном права на розробку мирної ядерної програми під жорстким контролем із боку МАГАТЕ. А такий компроміс, попри всю свою привабливість був начебто похований квітневою заявою Президента США Дж. Буша, який наголосив на тому, що ядерна програма у Ірані неможлива за жодних умов. І якщо до цієї заяви європейці мали певне поле для маневру, то після неї таке поле значно звузилося. Для Тегерану стало очевидним, що Брюссель – недостатньо впливовий медіатор. (Треба зауважити, що про квітневу заяву зараз мало хто згадує, натомість США виступають ініціаторами певних компромісних рішень.)

Відтак, Іран продовжив свої ядерні дослідження та зосередився на поєднанні у переговорному процесі прагматичного та ідеалістичного підходів.

Прагматизм витікав з того, що Іран займає лідируючі позиції в ОПЕК, і фактично, живе за рахунок нафтодоларів. З одного боку, запровадження санкцій знівелювало б усі останні економічні здобутки держави, а нафтове ембарго взагалі призвело б до економічної кризи. Зазначимо, що війна в Ірані взагалі б позбавила владу Тегерану економічних важелів управління державою.

Проте, з іншого боку, допоки ситуація не прояснилася, Іран вдало використовує свої нафтові та газові поклади як один з чинників впливу на переговорний процес. Передусім, як вже зазначалося, Тегеран нагадує Європі про те, що без іранських енергоресурсів багатомільярдний проект "Nabucco" приречений на провал. А це значить, що й програми диверсифікації джерел енергоносіїв у ЄС ставиться під сумнів. Тобто – зростає і без того не мала залежність ЄС від Російської Федерації. Крім того, Тегеран заграє з альтернативними, потенційними світовими лідерами. До числа таких можна віднести Індію та Китай. Обидві країни мають значний демографічний та економічний потенціал, “ядерний” статус (Індія – з мовчазної згоди "ядерного клубу"), і яскраве економічне майбутнє, якщо вірити прогнозам західних експертів.

Враховуючи такі показники Індії та Китаю, видаються вкрай прагматичними останні кроки керівництва Ірану. Цьогорічний обмін візитами між лідерами Ірану та Індії має результатом проголошену Індією декларацію про підвищення рівня інвестицій Індії у економіку Ірану. Таким чином Індія, опосередковано, приєднується до клубу лоббістів інтересів Тегерану на світовій арені.

Не менш важливим кроком, який долучає Індію до числа потенційних союзників Тегерану у конфліктній ситуації зі США є рішення про прокладання трубопроводу з Ірану до Індії через Пакистан. Такий проект, у якому зацікавлена Індія, вочевидь, також буде суттєвим стимулом для втручання індійського керівництва у ситуацію з іранською ядерною програмою. Причому на боці Тегерану.

І це тоді, коли Вашингтон усіляко підкреслює стабільність відносин між США та Індією і є підстави говорити навіть про особливе партнерство.

Не менш важливою є і роль відведена Іраном Китаю. КНР має всі шанси бути одним з ключових розробників нафтових родовищ Ірану протягом наступних 30 років. Такої домовленості сторони досягли минулого року. Видається, що у такій ситуації Китай навряд чи погодиться на воєнну операцію в Ірані, яка не лише знівелює досягнуті Тегераном і Пекіном домовленості, але й призведе до необхідності безпосередніх переговорів між США та КНР.

Що ж до ідеалістичного підходу Ірану, який він використовує в переговорному процесі, то він полягає в наступному. Президент Ірану Ахмадінеджад звернувся до президента США Дж.Буша з персональним листом, в якому пропонує обговорення відносин США – Іран крізь призму розуміння справедливості. Цей лист був першою спробою безпосереднього спілкування між президентами Ірану та США за останні 27 років. У своєму листі президент Ірану говорить про питання глобального розвитку, про значний розрив між багатими та бідними країнами світу тощо. Ахмадінеджад також звинуватив Сполучені Штати у спробах спровокувати етнічні конфлікти на теренах Ірану. (Для довідки - азербайджанці складають чверть від населення 70 мільйонного Ірану).

Щоправда, Вашингтон навряд чи вступить у полеміку з Тегераном. Адже, 80-ти сторінковий лист, перенасичений цитатами з Біблії та Корану не є нормальним заспівом для повноцінного дискурсу.

Відтак, США, які зараз мають ключову ініціативну позицію в розв’язанні іранської кризи радше за все вдаватимуться до заходів у рамках прагматичних відносин з Іраном. Передусім, є підстави вважати, що Адміністрація Дж. Буша намагатиметься здобути підтримку рішенню про накладення широкомасштабних санкцій на Іран. Мета таких санкцій буде дещо ширшою ніж припинення ядерної програми Ірану (таким чином ідеал-популізм буде обернений як зброя проти самого Тегерану). Санкції будуть накладені до того моменту поки в Ірані не можна буде говорити про свободу слова, боротьбу з корупцією, посилення дій антитерористичного характеру. А оскільки США переконалися у недієвості односторонніх економічних санкцій щодо Куби, Північної Кореї та Ірану. Натомість, спільні зусилля США та їхніх союзників спрямовані на призупинення ядерної програми в Лівії дали позитивний результат у 2003 році, то у ситуації з Іраном США намагатимуться здобути підтримку союзників (включно з Японією) у повному обсязі.

Спільні дії Великобританії, Німеччини, Італії та Японії зможуть повністю ізолювати іранський режим та виключити його з глобального економічного простору. Що ж стосується чутливих відносин ЄС – Іран та Японія – Іран, то попри те, що Європа, як і офіційний Токіо, не зацікавлена у припиненні постачань нафти з Ірану і з занепокоєнням розглядає можливість втягування у новий конфлікт на Близькому Сході, вони зголосяться на компроміс, який передбачає накладання жорстких санкцій на Іран, які, водночас, з метою мінімізації фінансових ризиків, не включатиме в себе "нафтове ембарго".
 Виключення нафтового ембарго з системи санкцій, а разом з тим низка пропозицій економічного гатунку, які розглядаються як заохочувальні бонуси для Ірану, зокрема Сполучені Штати запропонували зняти з Ірану низку санкцій, свідчить про превалювання прагматичного підходу, свідчать про те, що прагматичний підхід превалює над ідеалістичним і переговори здебільшого ведуться у економічній площині. Цікавим і прагматичним кроком може стати налагодження співпраці між європейськими та американськими авіаційними виробниками (Airbus та Boeing) та Іраном. Виробники зацікавлені у виході на насичений нафтодоларами ринок Ірану, а Іран зацікавлений у поновленні свого авіапарку. Окремим бонусом може стати надання певних пільг у сільськогосподарському секторі.

 Таким чином – з одного боку, високі матерії якими оперують сторони переговорного процесу почасти грають ключову роль лише на попередніх етапах переговорного процесу. На етапах же, які закриті від стороннього ока, напевно, риторика дещо змінюється. Говорити про припинення ядерної програми Ірану, забезпечення та прав людини, так само як з боку Ірану говорити про справедливість та рівномірний розподіл економічних благ можливо лише тоді, коли обидві сторони розуміють, що насправді в них є шанси порозумітися в площині більш приземленій та прагматичній.

 Прикро, що на цьому тлі держави, які свого часу сконструювали режим нерозповсюдження ядерної зброї, зараз готові йти від нього і вирішувати глобальні проблеми нерозповсюдження шляхом економічних торгів. Прикро, що Російська Федерація, яка в порушення засад режиму нерозповсюдження давала і дає (в кращих традиціях СРСР) мовчазну згоду на руйнування цього режиму і, підтримуючи своїм інтелектуальним та науково-технічним потенціалом держави поведінка яких суперечить духу ДНЯЗ, навіть претендує, хоча й безуспішно на роль арбітра. Прикро, що Україна, яка двічі пішла на безпрецедентні кроки відмови від ядерних потужностей – ядерне роззброєння після розпаду СРСР та закриття Чорнобильської АЕС – не лише не має статусу посередника з безцінним досвідом мирного роззброєння, але й взагалі перебуває поза межами "ядерного" дискурсу .